Історія на вечір: «Запроси мене на побачення»

 Вони зустрічалися два роки. Ігор збирався освідчитися коханій.

...Люся, подруга, завжди заздрила Вікторії. І тому, що сім’я була нормальна (а Люсин батько з пляшки не вилазив), і тому, що вищу освіту здобула (Люсі ж навчання не давалося), і тому, що з гарним хлопцем зустрічається (Люсі з кавалерами не щастило).

Люсина мама працювала санітаркою в лікарні. Наполягала, аби й донька освоїла цю «професію». Але Люся вперлася й пішла навчатися в швейне училище. Віка допомагала подрузі. Дехто не міг втямити, що пов’язує цих двох зовсім різних дівчат, крім того, що вони живуть в одному будинку. А приятелювали вони змалечку. Розуміння того, що подруга «інша», прийшло до Люсі пізніше. Ні, вона не мала наміру жертвувати через це їхньою дружбою. Але брали шалені заздрощі...

...Ігор з Вікторією були гарною парою. Тобто, були б... Віка мала залицяльників. Та їй припав до серця Ігор. Хлопець був із простої родини. Але розумний, наполегливий, усього добився сам. Закінчив виш. Влаштувався на роботу, мав хороші перспективи.

Останнім часом Вікторію засипав квітами й компліментами її колега Станіслав Іванович – вічний холостяк. Перебирав дівчатами. Тепер дійшла черга до Віки. Проте дівчина оминала ловеласа, адже про його походеньки багато чула.

 Люся порадила залишити тебе, поки не пізно. І не вірити тобі. Бо багатенькі дівчата зрадливі та брехливі. 

Вікторія розповідала Люсі про свої справи сердечні. І про залицяння Станіслава Івановича також.

– Щодня відбиваюся від нього. Я ж Ігоря кохаю. І... я вагітна. У нас буде дитина.

– Ти йому вже сказала?

– Ще ні. Сама лишень дізналася. Він буде гарним батьком. Я бачила, як він дбає про свою молодшу сестру.

Люся мовчки кивала головою.

– Люсю, ти за мене... за нас не рада?

– Рада, звісно. Просто несподівано все це.

– Шкода, що Ігор у відрядженні. Не хочу по телефону новину повідомляти.

Читайте також: Історія на вечір: «Чудо для братика».

– А коли повернеться?

– Через три дні.

 ...Вікторія поспішала на зустріч із коханим. Ігор був розгублений та невеселий.

– У тебе проблеми? – запитала.

– Ще толком не знаю.

– А я тебе потішу. В нас малюк буде.

– Знаю. Але дитина в тебе буде не від мене, а від того... залицяльника твого з роботи. Станіслава.

– Ігоре! Який Станіслав?! До кого він лише клинці не підбивав! Його у нас ніхто всерйоз не сприймає. До речі, хто тобі таку дурницю сплів?

– Вікторіє, я не хочу виховувати чужу дитину.

– Ігоре...

– Бувай! Правду кажуть, що дівчата із заможних родин...

– Які?

– Такі, як ти.

Вересень лагідним теплом огортав Віку, немов хотів зігріти її душу, в якій ураз стало холодно й незатишно. Вона не могла дати волю емоціям. Берегла малюка. Розповіла про все Люсі. Подруга начебто не дуже й здивувалася.

Але Вікторія не звернула на те уваги.

«Я ніколи не була заміжня. А син, Ігорю, від тебе».

...Вона народила сина. Віктора. Хотіла взяти Люсю за хрещену, але та відмовилась. Люсин батько був тяжко хворий.

– А якщо він помре у день хрестин? Ти ж сама бачила, який він...

...Ігор жодного разу не дав про себе знати. Син підростав. Уже дорослим запитав у матері, чому вона не вийшла заміж.

– Боялася, що знову... станеться щось погане.

...У Люсі була сім’я: чоловік і син. Хлопець мав проблеми з ногами – накульгував. І часто хворів. Вікторія й далі допомагала подрузі.

...Віктор закінчив університет, одружився. Має власну справу. В подружжя народилася донечка. Назвали Вікторією, як бабусю. Щоправда, Вікторія-старша була проти:

– Ми наче по колу ходимо. Вікторія, Віктор, Вікторія... Заплутатися можна.

– Бо ти найкраща мама на землі. І ми хочемо, аби наша доня була схожа на тебе.

...Їхнє щастя обірвала війна. Віктор спершу допомагав волонтерам. А потім пішов на фронт. Марічка, його дружина, з п’ятирічною донькою поїхали до Європи. Але невдовзі повернулися додому – в їхньому обласному центрі було відносно спокійно.

Марічка та Вікторія-старша працювали. Тому іноді залишали Вікторію-молодшу в Люсі.

...– Хочу в парк, на каруселі, – просила бабусю Вікторію внучка.

– Ти ж щойно із дитсадка. Ще не набавилась?

– Ну, бабусечко... Трошки...

Вікторія не звернула уваги на чоловіка, що сидів на лавці. А він її впізнав. Покликав по імені.

– Ігор?

– Привіт, Вікторіє. Я евакуювався сюди. Звідти... Там страшна війна. Мій будинок... його більше нема. Батьківську квартиру в нашому місті не продав. От і... Я науковець, у технічному виші працюю.

– А сім’я?

– Вдівець я. Дітей у нас не було. Це твоя внучка?

– Так. Вікторія.

– У тебе син чи донька?

– Син. На війні...

– А твій чоловік... хто він?

– Я ніколи не була заміжня. А син, Ігоре, від тебе.

– А Люся сказала... Ігор осікся.

– Ти бачив Люсю? Вона нічого мені не розповідала.

Читайте також: Повчальна історія про чоловіка, який... «десять років жив у пеклі».

– Та я про ту, колишню, розмову. Люся мені сказала, що ти зустрічалася зі своїм колегою... І в тебе з ним... Словом, ти хотіла мені його дитину підсунути. Бо йому дітей не треба. Люся порадила залишити тебе, поки не пізно. І не вірити тобі. Бо багатенькі дівчата зрадливі та брехливі. А я був хлопець простий, і ти просто насміхалася з моїх почуттів.

– Ось воно що...

– Вікторіє, ми не можемо повернути минуле, але зараз... Пам’ятаєш свою фразу: «Запроси мене на побачення». Я не проти...

Вікторія-молодша нетерпляче тягнула бабусю за руку.

– Бувай, Ігоре. Нам пора...

Бачити Ігора їй більше не хотілося. А як бути з Люсею?..