«Зер гут!»: як дід за допомогою «гуманної зброї» німців полонив

Неждано почалася страшна війна. Всі жили в тривозі. Покидаючи село, червоноармійці прихопили в діда коня й воза. За ними німці прийшли — ​«шпеку» їм захотілося — ​вивів дід кабанчика з хліва. Коли ж фронт селом далі прогуркотів — ​навідалася з лісів партизанська братва. Ці взяли корову. Все чесно, під розписку. Мовляв, як здолаєм супостата — ​віддамо. А ще прихопили картоплі центнер з лишком, яєць корзину, мішок зерна…
Попри скруту, народ не падав духом. Орав і сіяв, мав хліб і сало. У свята релігійні не обходилося «насухо» — ​завжди якась пляшчина на столі стояла. Якось мій дід надумав трохи самогонки вигнати на Різдво. Вже й розкочегарилася плита з баняками, первак чистий, наче сльоза, почав бігти. Аж тут заходять у хату німці (в сусідньому селі їхня комендатура була). Серед них — ​офіцер з фотоапаратом на ремінці. І в окулярах, за якими очі хижо блищали. Відразу до плити, до самогонного апарата — ​аж ті окуляри застрибали. Такого дива він не бачив за свій вік: в кого ще такий «самовар», як у наших сільських кулібіних?

Дід тихо буркнув: «Щоб ви поздихали!». Але що поробиш — ​ще й сальця нарізав.

А дід мій був не ликом шитий. Знав навіть німецькою кілька слів. Не гаючи часу, перваку непрошеним гостям налив, ще й припросив: «Бітте трінкен». Вони, мабуть, померзли у своїх шинелях. Всі шморгнули, наче за командою, дружно. Дід відразу їм води підніс, знаючи, як то після перваку сутужно. Віддихавшись, німці ще й похвалили самогонку: «Зер гут!» — й простягнули гранчаки за добавкою. Дід тихо буркнув: «Щоб ви поздихали!». Але що поробиш — ​ще й сальця нарізав.

Дегустація, одне слово, затягнулася допізна. Поснули окаянні — ​там, де сиділи, позаклякали. А серед ночі в хату нагрянули партизани, і всіх їх ще тепленьких пов’язали. Просили німці дати їм попити, бо після самогону спрага мучила, а ні — ​то розстріляти в садку. А партизанський командир сказав по сто грамів їм на похмілля налити й дати по квашеному огірку. Язики у німців розв’язалися — ​після цього все розказали про розташування ворога. Клялися перед образками, що правду говорять. На прощання партизанський командир у строгій обстановці вручив дідові годинник на ланцюжку срібному.

Ось таку байку нам, малим, дід розповідав. При цьому щоразу діставав той годинник і з гордістю казав, що його йому вручив сам Сидір Ковпак.

м. Любомль Волинської області.
Павло ОЛЕХ.

P. S. Друзі, маєте свою цікаву родинну історію чи розказану знайомими? Будемо раді прочитати і ваші бувальщини. Тож чекаємо листів на адресу: 43016, вул. Ковельська, 2 (4‑й поверх), м. Луцьк, Волинська обл. Або на електронну — [email protected]. За кожну опубліковану історію — ​гонорар!