«Я думав про людей у Харкові, на яких летіли бомби».
«У мою машину влучило 30 куль і п’ять із них — у мене»
На початку березня, коли російські війська спробували захопити столицю Слобожанщини, багато волонтерів допомагало харків’янам виїхати з міста. Одним із них був полтавець Сергій Іванчук. Чоловік щодня долав відстань з Полтави до Харкова, щоб привезти гуманітарну допомогу: паливо, їжу, медикаменти. В одній із таких поїздок його обстріляли російські військові. Сергій отримав п’ять кульових поранень та впав у кому
«Вся кров у моєму організмі замінена»
— У мирний час ви працювали оперним співаком. Скільки років присвятили цій справі? — запитала журналістка видання «Новини. LIVE».
— Мені — 29. Вокалом я займаюся вже 24 роки. Професійно академічним співом — близько десяти. Коли почалася війна, у мене була нагода поїхати з країни та працювати за кордоном. Мав запрошення від італійської академії та декількох театрів, але не став цього робити. Тому що це як бути змією, яка викручується — метод «звалити» від проблем… Мої дідусь і бабуся пройшли Колиму, у них було 15 років каторги, і я не міг собі дозволити бездіяльності. На генетичному рівні не міг навіть про таке думати. Одразу сказав мамі, що ми нікуди не поїдемо…
Оскільки в мене була машина, попросили поїхати до Харкова та відвезти гуманітарну допомогу в район, у який постійно прилітали бомби. На той час там не було палива, транспорту та їжі. Таксі навіть якщо туди й заїжджали, брали по 4–5 тисяч гривень, щоб довезти до безпечних районів міста, звідки вже була евакуація.
— Як ви отримали поранення?
— Для розуміння: за один раз я вивозив близько шести людей, бо було легкове авто і більше не вміщалося, а також давав 20 літрів палива на одну родину — це означало, що одна сім’я могла врятуватися і поїхати з міста. Тобто за один раз я допомагав близько 75 людям. Мій телефон скинули в загальні пабліки й телеграм-канали, і щодня приходили сотні повідомлень, де люди благали про поміч. Це дуже тяжко, бо ти розумієш, що комусь допоміг, а іншим не зумів.
Я відвіз пакунки й 300 літрів палива та мав повернутися. Цього дня мене попросили допомогти одній медичній клініці забрати своє обладнання. Ми завантажили все в причіп і вирушили. Коли їхали по Харкову (було близько шостої вечора, темніло), почули вибухи біля машини…
Читайте також: «Кричала всю ніч, як божевільна, поки росіяни катували внука і зятя»: запоріжчанка у Луцьку розповіла про окупацію рідного села.
Ми зрозуміли, що єдине, що нас врятує, — це добратися до українського блокпоста. Я звернув з дороги, де нас почали обстрілювали. Ми їхали по гаражному кооперативу, було темно і ми не бачили, хто нас переслідував.
Вже в реанімації я дізнався, що наші військові знайшли цих людей і знешкодили. Ними виявилися російські ДРГ, вони стріляли по нас з автоматів Калашникова.
Поки ми тікали від них, 30 куль влучило в машину і п’ять із них — у мене. Мені одразу контузило ноги — вони були прострелені, я не міг натискати на педалі. Оскільки в мене стара машина, витягнув у машині «підсос», і вона поїхала далі. Бачив, як мені відстрілило два пальці на руці. А потім відчув, як кулі впиваються мені в спину, і розумію що це все. Я усвідомлював, що вночі під час війни мене ніхто не врятує. З простреленою легенею люди довго не живуть.
Мамі повідомили, що ситуація критична і шансів на життя немає. Всі, хто лежав зі мною в реанімації, померли. Я єдиний з палати вижив.
В машині була медик, яка вчасно закрила дірку в спині. Жінка вся була в моїй крові, але якби не вона, я б не довіз нас до блокпоста — прострілені ноги, відірвані пальці рук, прострелена легеня…
Коли ми доїжджали до блокпоста, залишалося метрів 500, росіяни почали від нас відставати, бо розуміли, що попереду українські військові. Я врізався у блокпост — не працювали гальма і ноги були прострелені. Потім знепритомнів…
— Цікаво, що в машині, крім мене, ніхто не постраждав, — продовжує Сергій. — Коли мене дістали військові, вони здивувалися, що ми залишилися живі після такого. Вони перемотали мені всі рани і на своєму авто довезли до лікарні. Там мене прооперували декілька хірургів одночасно. Два дні був у комі, за цей час мені влили 7,5 літра крові — від більш ніж 20 донорів. Тож вся кров у моєму організмі замінена.
Через два дні я прокинувся в реанімації та побачив маму, яка дивилася на мене згори. Їй сказали, що ситуація критична і шансів на життя немає. Поруч зі мною лежали люди, в яких було одне чи два кульові поранення, і вони помирали, а в мене — п’ять. Всі, хто лежав зі мною в реанімації, померли. Я єдиний з палати вижив.
«Часто виникали думки, навіщо я взагалі вижив, якщо не зможу співати...»
— Розкажіть, хто допоміг потрапили до Німеччини?
— Після 16 днів реанімації та декількох операцій мене евакуювали до Полтави, там зробили ще три операції. Потім лікувався у Дніпрі в Олександра Кутового. Він один із найсильніших спеціалістів у світі. Я мав би все життя ходити із трубками в печінці, яка виводить жовч, — він врятував мені печінку. Потім врятували легеню, бо там було півлітра згущеної крові.
Далі мене обрали за програмою Міністерства охорони здоров’я і відправили на довготривале лікування. Довезли до Польщі, а вже звідти військовим літаком до Німеччини. Тут мені провели кілька операцій, та попереду чекає ще декілька.
— Як ви зараз почуваєтеся?
— Перший час було дуже складно. Ти себе відчуваєш молодим, але не можеш встати і пройти навіть кілометр. Зараз прогулянка в декілька годин — це вже норма. Багато гормональних препаратів, фізіотерапія, ерготерапія, яка потроху стабілізує мій стан. Я вже навіть купив собі шосейний ровер і катаюсь по 50 кілометрів за раз. Це все диво, бо прогнозували інвалідність на все життя або смерть. А у вересні я дав три благодійні концерти на підтримку України. Я вже співаю оперу, і мені пропонують контракти.
— Якби ви не змогли співати, чим би займалися?
— Мені сказали, що про вокал треба забути. Було важко, бо я не бачив сенсу життя без музики… Часто виникали думки: навіщо я взагалі вижив, якщо не зможу співати? Депресія була досить сильна. Ти наче вижив, але не розумієш, для чого…
Але коли я виписувався з лікарні в Німеччині, один лікар пожартував і сказав: «Якщо захочеш, даси концерт». Я тоді серйозно це сприйняв, запросив Антуанетту Міщенко — це піаністка, яка грала на Майдані, і коли вона заграла на роялі, я заспівав, попри застереження лікарів, що шви всередині можуть розійтися.
Коли я відчув, що можу знову співати, одразу зрадів, невдовзі мене запросили на мітинг на підтримку України. Після цього місцеві політики почали просити, щоб я співав на різних фестивалях і в театрах, пропонувати різні ролі та контракти. Я вдячний тутешнім людям, що допомогли з легким стартом…
