Сонячний зайчик «Я не хочу, щоб його судили...»

Вона любила вітер, який «забігав» через відчинене вікно до кімнати. Колись він бавився її довгим волоссям, а Ромко клацав фотоапаратом. Недавні фото… Які вони гарні! А ці, «дощові», з ромашковим вінком на мокрому волоссі…

Тепер ні Ромка, ні нових фотографій… Все залишилося у минулому. Вона дивиться на світ з висоти дев’ятого поверху. Після роботи та у вихідні батько бере її на руки і вони з’їжджають ліфтом на перший поверх, де чекає з візком мама. І всі троє гуляють до пізнього вечора в парку…

Не хочу ламати його долю у 22 роки.

…Хлопчисько, мотоцикл якого «занесло» на узбіччя, де йшла Ліна, був на два роки старшим за неї. Дізналася про це в лікарні.

– Я не хочу, щоб його судили, – сказала батькам.

– Але ж твої ноги… Він травмував тебе, Ліно, – зітхнула матір.

– Він ненавмисно. Не хочу ламати його долю у двадцять два роки.

…Її кривдник згодом прийшов у лікарню з букетом айстр і кумедним ведмедиком. Переминався з ноги на ногу, тримаючи іграшку за вухо.

— Я пробачила, — ​мовила тихо.

Айстри пахли сонцем і терпкуватим медом, який не встигли спити втомлені від спеки бджоли.

— Це мої улюблені квіти.

— Тобі дуже боляче?

— Я не знаю, чи буду ходити.

— Ти справді на мене не сердишся?

— Хіба від цього стане легше?

— Як тебе звати?

— Сашко…

Читайте також: Щоб рясно квітла пеларгонія: поради квітникарям.

…Ромко, її коханий, зателефонував, запитав, як здоров’я, послався на зайнятість. До лікарні не прийшов. Потім телефонував ще.

— Ромку, не змушуй себе спілкуватися зі мною. Я все розумію…

Він промовчав. І більше не давався чути.

…Вона не могла звикнути до своїх чужих ніг. Лікарі обнадіяли: шанс є, але потрібна ще одна операція. А може, й не одна.

Батьки збирали гроші. Леся, найкраща подруга, почала волонтерити: просила допомоги у знайомих, Ліниних і своїх однокурсників. І віддала всю свою заначку. А ще друзі стали приносити Ліні тексти для перекладів. І гріш якийсь капне, і поганим думкам у голову лізти ніколи. Та й англійську тепер треба вчити самотужки — ​у вузі взяла академку…

…Сонячний зайчик стрибав по кімнаті. Ліна помахала рукою через вікно незнайомому бешкетнику…

…Батьки про щось тихо розмовляли в кухні. Коли Ліна під’їхала до дверей, замовкли. Запитально глянула на обох.
— Доню, готуйся до операції, — ​сказала мати. — ​Лікарі мають призначити дату.

— Дорого?

— Не хвилюйся, гроші є, — ​заспокоїв доньку батько.

Той зайчик… він був для мене чимось таким… Коли він з’являвся, ставало світліше на душі. Він був, наче щось живе, містичне…

— Позичили?

— Ні, трохи своїх маємо і добрі люди допомогли.

…Її кривдник знову прийшов до лікарні. З букетом блідо-рожевих троянд і з ведмедиком.

Ліна усміхнулася:

— Ще один ведмідь.

— Це — ​ведмедиця. Ніка.

— А чому Ніка?

— Бо Ніка — ​означає «перемога». Ти ж переможеш?

— Як ти дізнався, що я тут?

Сашко усміхнувся у відповідь.

…Коли Ліна повернулася додому, в кімнату знову застрибнув сонячний зайчик…

Її ноги ставали слухнянішими. Лікар під час чергового огляду пожартував:

— Скоро, красуне, будеш ходити на чотирьох ногах. Я про милиці. А на своєму весіллі танцюватимеш на двох.
Весілля… Днями Леся сказала, що Ромко збирається одружуватися. Ця новина болить досі.

— Не сумуй, — ​втішала подруга. — ​Ненадійний він. Справжні хлопці й чоловіки від коханих не відмовляються, коли скрутно. А Ромко просто втік. Навіть у лікарні не провідав тебе. Здається, в сімейному житті він буде таким же. Тікатиме від найменшої проблемки.

…Нарешті Ліна зайшла в ліфт, як казав лікар, на чотирьох ногах. Батько з матір’ю хвилювалися, підтримували. Кожен крок болить. Але вона ходить! Ходить! Незручні милиці видавалися крилами.

Тепер вона сиділа на лавці разом із місцевими «всезнайками». Слухала плітки про всіх і вся. А ще «всезнайки» переймалися її здоров’ям і раділи, коли Ліна почала виходити з будинку без допомоги батьків.

… — ​Привіт! — ​почула позаду себе.

— О, Сашко! Що ти тут робиш?

— Ішов мимо. Як ноги?

— Поки що ходжу на чотирьох.

— Я маю час, давай, підемо до парку. Зможеш?

— Спробую. Не знаю тільки, чи встигнемо дорогу перейти, поки горітиме світлофор.

Перед світлофором Сашко сказав:

— Тримай милиці, я перенесу тебе.

— Ні-ні, не…

Він обережно узяв Ліну на руки і поніс через дорогу. Їм усміхалися перехожі.

Сашко почав часто з’являтися у їхньому дворі. «Всезнайки» ні про що Ліну не запитували. Проте поміж себе вирішили: він любить її, вона його, певно, також.

…Ліна розповіла Сашкові про сонячного зайчика. Як сумувала за ним у похмурі дні.

— Справді?

— Той зайчик… він був для мене чимось таким… Коли він з’являвся, ставало світліше на душі. Він був, наче щось живе, містичне…

…Лінині батьки гадали: зізнатися доньці, чи ні, що Сашко — ​їхній сусід, живе у новому будинку навпроти. І що це він та його батько, який має власну справу, допомогли з грішми на операцію. Порадившись, вирішили поки нічого не розповідати. Зрештою, хлопець просив їх про це.

… Ліна змінила милиці на паличку.

— Ще трохи терпіння і будеш бігати на побачення, — ​жартував лікар.

…Літо купалося в серпневому дощі. Нарешті виглянуло сонце. Ліна чекала: ось-ось до кімнати застрибне сонячний зайчик. Але його не було. І Сашка майже тиждень не було.

— Ліно, ти закохалася! — ​сплеснула у долоні Леся. — ​Якщо чесно, він набагато ліпший за Ромка.

— Сашко просто шкодував мене. Провину відчував. Мабуть, у нього є дівчина, а він тратив на мене багато часу.

— Не обманюй себе, подруго. Бачу ж, закохалася…

…Припарило полудневе сонце і розігнало «всезнайок» додому. Ліна любила спеку, тому залишилася сидіти на лавці.

Хтось пустив сонячного зайчики їй в очі. Зажмурилась. Аж сльози потекли.

— Привіт!

Сашко стояв з маленьким дзеркальцем, з якого вистрибували сонячні зайчики, і з букетом різнокольорових айстр.

— То це ти… то був твій зайчик?

— Мій, — ​усміхався хлопець. — ​Я живу у будинку навпроти. Ліно, ти… подобаєшся мені. Ще тоді, в лікарні, я…
Ліна однією рукою спиралася на паличку, а іншою обійняла Сашка.

З чийогось вікна полинула повільна музика.

— Запрошую вас до танцю, — ​мовив. — ​Раз-два-три, раз…

Вони танцювали. Ліна з паличкою. Сашко однією рукою підтримував дівчину, а в іншій тримав букет, від хвилювання забувши його віддати.

«Всезнайки» визирали з вікон. Зворушено зітхали… Не терпілося поділитися новиною, яку знала кожна.

Читайте також: Дружина загиблого «азовця» поділилася своїм болем: ніколи не зможе поховати чоловіка.