«А ми разом по життю йдемо із першого класу!»
Хліб «кузьмичівський» такий смачний, бо замішаний на великій любові
А розпочалася вона ще зі шкільної парти, де у віддаленому волинському селі Дольськ в одному класі і навчалися наші герої — Ігор та Тетяна Кузьмичі (на фото)
Тетяна й Ігор Кузьмичі із волинського села Дольська, що на Любешівщині, пригадуючи своє весілля, кажуть, що це припало на початок непростого 1993 року, коли обручки можна було купити тільки за довідкою із загсу. Але день, коли побралися, був справді веселим і став особливо пам’ятним для них: молодість, а головне — їхні почуття все компенсували.
Безробітні, але не без роботи
Ми познайомилися років три тому, коли я приїжджала у Дольськ, аби розповісти у газеті «Волинь» про село на кордоні з білоруссю, з якого починається Україна. Тоді Ігор Васильович був тут головою сільської ради, а Тетяна Іллівна — директором місцевого Будинку культури. Після того, як Дольськ приєднали до Любешівської територіальної громади, подружжя посад уже не має. Тож офіційно вони зараз безробітні. Але не без роботи… Жінка взялася за випічку хліба, який уже відомий і за межами області як «кузьмичівський». Чоловік господарює на пасіці, де стоять зроблені ним вулики, у садку, де кожне деревце його руками посаджене й доглянуте. А ще багато планів, про які вони розповідали, коли знову зустрілася із Кузьмичами в затишній оселі й почула історію кохання двох людей, для яких навіть невдача — це не розчарування й зневіра, а відправна точка для того, аби починати нову справу й іти далі.
«Коли розумієш, що зустрів свою людину, яку не можна втратити…»
Мова зайшла про те, як зав’язувалося кохання наших героїв, і Тетяна Іллівна сказала:
— То я зараз чемодан наш візьму зі знімками… Вони дещо нагадають.
Принесла не чемодан, звичайно, а «дипломат», що був дуже модний у 1990-х. Розкрила й показала фото, на яких вони з Ігорем зовсім юні, коментуючи:
— Це ми одинадцятий клас у Маяках закінчили — бачте, яка гарна була шкільна форма. А весільні знімки, то вже Дніпропетровськ. Там ми одружувалися…
Вони обоє — дольські. Жили в одному селі, вчилися в одному класі. І з дитинства, «коли до любові ще далеко було», дружили. Запам’ятався їм випускний після восьмого класу Дольської школи.
— Мабуть, відчувши себе дорослими (хоч то тільки п’ятнадцятий рік ішов!), — каже Ігор Васильович, — вже й за руки можна було потриматися.
— І поцілуватися, — додає, сміючись, жінка…
Любов, якщо вона є, то щось і «не побачиш», і «не почуєш», десь уступиш, простиш…
Оскільки хлопець був хорошим легкоатлетом, то його забрали до Луцька — в обласну дитячо-юнацьку спортивну школу. А Тетяна вступала у Луцьке культосвітнє училище. Й успішно склала іспити. Але вийшло так, що запропонували їй їхати на навчання в Кострому — там, мабуть, був недобір студентів. Дівчина й згоду дала. Батько збирався везти її в російське місто.
— Та за ніч, — розповідає жінка, — мама передумала й не захотіла відпускати мене. І тоді я поїхала до директора Маяківської школи-інтернату, що в Луцькому районі, яку свого часу закінчувала моя сестра, й попросилася в цей навчальний заклад.
Одного дня Тетяна йшла коридором, а назустріч їй — Ігор (він тренувався в спортивній школі, а тут жив і вчився). Після миті здивування — мала ж дівчина вже бути в Костромі — обоє зраділи, що вони і тут разом. Після одинадцятого класу Ігор на фізкультурний факультет не потрапив, як планував, не добравши якогось бала. І тоді стали вони з Тетяною студентами Луцького профтехучилища № 6. Вибрали цей навчальний заклад, бо, як тепер кажуть, знали, що мусять розраховувати тільки на свої сили: Ігор ріс без батька, а Тетяна була з багатодітної сім’ї — десять синів і дочок ростили її тато й мама. Тепер уже разом їздили у свій рідний Дольськ. Здобули спеціальність, затребувану на Луцькому заводі виробів із пластмас, де й проходили практику. На роботу їх направили у Дніпропетровськ — на машинобудівний завод.
А ось коли мова зайшла про їхню любов — коли ж вона розквітла? — то чоловік сказав:
— Про любов неможливо розповісти — вона просто є, і ти розумієш, що зустрів свою людину, яку не можна втратити.
Батьків поставили перед фактом, що вже одружилися
Це відчуття — не дай Бог втратити близьку й рідну людину — прийшло до них, коли їм було по дев’ятнадцять. Молоді, але дуже самостійні, наші герої вирішили створити сім’ю. А ось як то було, то про це такий спомин, зокрема в Тетяни Іллівни:
— Коли ми одружувалися, то мали лише свою любов. Плаття мені і костюм для Ігоря взяли напрокат. У день реєстрації шлюбу замовили декілька таксі й поїхали з гостями до загсу…
Це припало на 23 січня 1993-го. Хто жив у той час, то знає, як то було: обручки молодята купували за довідками із загсу. Як і спиртне на святковий стіл, який накрили в кімнаті гуртожитку. А те, яким справді веселим було весілля, й до сьогодні не забулося. До речі, батькам своїм Кузьмичі сповістили про одруження, коли якось навесні приїхали додому. Одне слово, поставили їх перед фактом.
— І, може б, стали дніпропетровцями, — каже Тетяна Іллівна. — Та захворіла мама Ігоря, й він мусив їхати додому. Збирався на місяць чи два, а довелося затриматися. Тож скоро за ним і я з донькою подалася. Ігоря із села нічим не можна виманити. Я говорила йому жартома не раз: «У тебе до пояса нібито якийсь магніт причеплений, що далі Дольська — нізащо». Втім, пояснення цьому — улюблена фраза чоловіка: «Треба бути першим на селі, а не останнім у місті». За цим принципом він і живе.
Таїнство вінчання було для них дуже виваженим кроком
Уже в Дольську через чотирнадцять років після першої доньки Олени на світ з’явилася їхня Єлизавета. А ще за десять літ Бог дав їм синочка, якого назвали Іллею. Щоб прогодувати сім’ю, Ігор Васильович на заробітки їздив. А в основному подружжя в селі хазяйнувало. Тетяна Іллівна була в колгоспі і бригадиром, і завфермою. І свій бізнес Кузьмичі мали — 150 свиней тримали, бичків відгодовували. Одне слово, все життя щось затівали.
Що є основою міцного шлюбу? З приводу цього жінка сказала:
— Мій знак зодіаку — Овен, Ігоря — Скорпіон. Теоретично, за висновком астрологів, ми не можемо жити разом. Та ось всупереч таким твердженням йдемо вже до перлинного весілля. Просто за стільки літ пристосувалися одне до одного. Хоч головне, звичайно, любов. Якщо вона є, то щось і «не побачиш», і «не почуєш», десь уступиш, простиш…
А ще ж у листопаді 2011 року під покровом ночі, при декількох свідках настоятель храму села Дольськ отець Ростислав повінчав Кузьмичів. І це був, як зауважує подружжя, їхній уже дуже виважений крок. Після прожитого й пережитого клятва — «У радості й горі, при здоров’ї і в недузі бути разом, аж поки смерть не розлучить нас» — це для них слова, мовлені серцем.
Читайте також: «Бабусі Ганни, які були зв’язковими в УПА, тепер моляться за наших воїнів»
