Історія на вечір: «Зустріч під дощем»

Оксана поправила зачіску. Підмарафетила фейс, як жартувала подруга Надя. В Оксани побачення. Вона шалено хвилювалася…

— Надю, в моєму віці…

— Оксанко, потрібно рахувати гроші, а не роки.

— Якщо дізнається Інна…

— Твоя донька… Словом, не будь дурепою. Можливо, хоч хтось у цьому світі буде любити тебе тому, що ти класна. Що ревеш, коли бачиш викинуте кошеня чи цуценя, й шукаєш для нього господарів. Що ти добра. Що готуєш найсмачніший у світі борщ. Що єдина і неповторна.

… Оксана народила Інну у двадцять. Леонід не хотів одружуватися. Він був Оксаниним однолітком. Але батьки обох юних закоханих вирішили: діти повинні створити сім’ю. Заради маленького чи маленької.
Оксана виховувала доньку і заочно навчалася в інституті. А в Леоніда було нормальне студентське життя. Він не пропускав вечірок. Фліртував з дівчатами. Бувало, забував заглянути до доньки. Але Оксана кохала чоловіка. Чогось не помічала, щось пробачала…

Отримавши диплом, Леонід влаштувався на роботу. У колективі було чимало жінок. Одна пропонувала каву, друга — ​«співчувала», коли до нього телефонувала дружина й просила зайти в аптеку чи магазин. І Леонід співчував собі. Якби не раннє одруження, він міг би… Що міг би, толком не знав. Чи то не поспішати додому після роботи. Хоча, не так уже й поспішав. Чи то зустріти принцесу у вигляді Яни — ​доньки заступника директора — ​красуню та модницю. Чи то не слухати розповіді дружини про дитячі хвороби Інни та походеньки в поліклініку, які вимотують…

Врешті-решт Леонід зважився сказати Оксані, що не кохає її. Мовляв, одруження було помилкою. Народження Інни — ​також.

— Не знала, що сумуватиму за ним. У мене не було і немає таких гарних друзів серед чоловіків, — мовила Оксана.

— Але ж чому?..

— Поглянь на себе. Не слідкуєш за модою. З дому — ​на роботу, з роботи — ​додому.

— Ти забув, що я доньку до садка воджу і забираю. Ходжу в магазин, готую…

— Це — ​твої обов’язки.

— А які твої?

Чоловік гримнув дверима. Пішов. Назавжди.

Вони розлучилися. Оксані залишилася донька. А Леонідові, як він пожартував, свобода від сімейного ярма.

Леонід платив аліменти. Якщо ж колишня дружина просила чимось підсобити, відмовляв. Вважав, що й так багато робить для Інни. Інші чоловіки від аліментів, як від вогню, втікають.

Леонід зустрічався з дівчатами. Але влаштовувати особисте життя вдруге не хотів. Йому подобалось бути вільним від обов’язків.

…Виросла Інна. Як і мати, рано вийшла заміж. Жила з обранцем у подарованій його батьками квартирі.

Якось обмовилася, що батько телефонував.

— І що він хотів? — ​поцікавилась Оксана.

— Допомоги. Він знає, що Віталій працює у родинному бізнесі. Що ми матеріально забезпечені. А в нього проблеми зі здоров’ям. Потрібне лікування.

— Коли ти хворіла, він жодної копійки на ліки не дав.

— Але ж він мій батько.

— Роби що хочеш. Хоча, хай би в своїх коханок попросив грошей. Їх у нього знаєш скільки…

— Мамо, ти в татові лише все погане бачиш.

— Роби що хочеш…

Оксані стало прикро. Розуміла: донька із зятем можуть розпоряджатися своїми коштами на власний розсуд. Пригадала, як маленька Інна просила купити іграшки, та не вистачало грошей. Як відреагувала на Сергія. Донька підлітком тоді була. Сергій — ​порядний, надійний. Закохався в Оксану. Але Інна влаштувала істерику. Обіцяла руки на себе накласти. Оксана злякалася: а якщо погрози доньки — ​не просто слова? Із Сергієм стосунки порвала…

…Оксану добряче вимучив ковід. Зовсім із сил вибилась. За весь час, поки хворіла, донька лише двічі навідалась. Про подругу піклувалася Надя. Оксана плакала на самоті.

— Інка у свого таточка вдалася, — ​сказала Надя. — ​Не ображайся, але це так. Якщо йому потрібна була допомога, то — ​будь ласка. Коли ж ти занедужала, то давай собі раду сама. Гени, подруго, гени…

…Оксана поверталась додому через парк. Почався дощ. Замість парасольки тримала над головою сумку. Ще й туфлі на підборах взула. Якби була у чомусь зручнішому, швидше б ішла.

— Дівчино, візьміть мою парасолю, — ​почула чоловічий голос.

— За дівчину дякую. А парасоля і вам знадобиться. Вона у вас одна.

— У мене зачіски нема, — ​іронізував незнайомець. — ​І куртка з капюшоном. А у вас, мабуть, уже руки затерпли сумку над головою тримати. Та візьміть нарешті парасолю.

Незнайомець назвався Кирилом. Довів Оксану до під’їзду.

— Скажіть домашнім, аби гарячим чаєм вас напоїли. Щоб застуда не вчепилася.

— Дякую. Я сама собі чай готую.

…Оксані здавалося, що Кирило підстерігає її. Уже двічі ніби випадково зустрів. Про свої підозри розповіла Наді.

— Ой, це так романтично! Ти сподобалась йому.

Читайте також: Історія на вечір: «Чудо для братика».

— Облиш. Яке сподобалась у мої роки?

— А що таке сорок п’ять?

Кирило був удівцем. Йому справді подобалась Оксана. Для неї ж він був другом. Гарним другом, який завжди може відкрити над її головою парасольку.

Інна нетямилась, довідавшись про те, що в матері завівся залицяльник.

— Може, він безхатько, — ​кинула злісно. — ​Чи шахрай. Використає тебе і…

— В Кирила є квартира. І робота. І син. І навіть внучка.

— То, може, йому нянька для внучки потрібна?

— Інно, йому нічого від мене не треба.

— То чого причепився до тебе?

— Мабуть, тобі не зрозуміти.

— До речі, батько знову занедужав. Мусила допомогти йому.

— Певно, щасливий, що таку турботливу доньку має.

…Кирило чекав весни, аби освідчитися Оксані, сказати, яка вона дорога для нього. Що не хоче втратити її. Що… Але наміри перекреслила війна. Він пішов на фронт добровольцем.

— А якщо я його більше не побачу? — ​тривожно мовила Оксана подрузі.

— Навіть думати про таке не смій.

— Не знала, що сумуватиму за ним. У мене не було і немає таких гарних друзів серед чоловіків.

— Він кохає тебе.

— Нічого про це не казав.

— Ще скаже…

…Кирило зателефонував у вересневе надвечір’я. Сказав, що зараз удома.

Оксана запитала, чи надовго повернувся.

— Не знаю. Буде видно.

Він сидів у парку на лавці. Поруч стояла підлокітна милиця. Побачив Оксану. Встав. Накульгуючи, пішов назустріч. Обійняв.

Парком пробігся вітер, а за ним навздогін — ​дощ. Оксана накрила Кирила своєю парасолею.

— Змокнеш, — ​сказав він.

— У мене зачіски нема. І куртка з капюшоном, — ​повторила колишні Кирилові слова.

Вони поволі йшли алеєю. Вона тримала над ним парасольку, наче всіяне дрібненькими квіточками небо.

— І знову зустрілися під дощем, — ​мовив Кирило.

Він хотів сказати, що часто думав про неї.

Вона хотіла сказати, що дуже хвилювалася за нього.

— Тобі боляче? — ​запитала натомість.

— Ти казала, що любила танцювати під осіннім дощем. Спробуємо?

На дивну пару зачудовано задивлялись дерева. По Оксаниних щоках текли сльози.

— Ти плачеш? — ​запитав Кирило.

— Це з парасолі скрапує дощ…