«Мамо, може, наступного разу  з татом і Олею до тебе прийдемо...»

Іде гордий собою і щасливий. Букет прекрасний, квіти саме такі, як любить його мама: «Жовті і теплі, мов сонечко», – вона завше так казала 
і щиро раділа, отримавши такий букет на день народження.

Петрусь поспішав. Осінні дні короткі, а йому неблизький світ іти. Ноги щораз зривались, він біг якийсь час, усміхаючись усьому світу у передчутті зустрічі, а потім спинявся, переводив подих, згадував про прекрасні квіти, які від швидкого бігу норовили розлетітись золотим дощем. Якийсь час ішов поволі, але не міг втриматись і знову біг до мами.

Таки доніс. Акуратно поклав жовто-гарячі квіти на рідний горбочок.
– Вітаю, мамо, – сказав, усміхаючись до фото, яке стояло біля підніжжя простого дерев’яного хреста.

Звісно, бабуся сваритиме знову. Скаже, що не можна самому ходити сюди, що він ще геть малий і повинен приходити лише з нею. А Петрусь і слухав, і ні.

– Ти ж моя мама, – сказав до портрета довірливо. – Ти ж головніша, – мовив, ніби виправдовуючись. – Я ж не на гульки з хлопцями без дозволу... До мами ж прийшов.

Присів прямо на холодну землю поряд з горбочком. Він завжди сідав отак поряд із мамою, коли хотів їй щось розповісти або пожалітись.

– Бабуся плаче часто. Мені так образливо, мамо, обіймає мене і «сиріткою» називає. А який же я сирота, мамо? У мене ж ти є, і тато, й Оля. Просто вони не знайшлись іще, але ж знайшлась машина, в якій вони їхали? Її ж тоді порожню бабуся бачила, значить, вони є десь живі. Світ знаєш який великий? Тато з Олею заблукали і повернуться, обов’язково повернуться. Я вірю. Та й авто, в якому вони їхали, було ззаду. Наше зачепило, а вони живі.

Правда? Просто ще не знайшлись. А вона – «сирота і сирота». Який же я сирота?.. Я оце за Олею сумую, – мовив тихо 
і довірливо. – Думаю, хай вже вона і залишається такою вередухою, як була. Нехай іграшки мої бере і навіть свинку-скарбничку свою їй подарую, але хай уже повертається, – заплакав. Оля, сестра старша, точно засміяла б, але ж вона не бачить, 
а перед мамою можна. – І рука, мамо. Так часто ниє і бoлять пальчики. Бабуся каже: «Поглянь, їх же немає», – а вони бoлять все одно.

Чому з усієї колони, що евакуювалася з-під Києва, їх вижило тільки двоє? Чому на цім світі сили небесні не залишили її доньку? Чому вона вижила?

Він ще довго сидів 
і про щось розповідав. Між хрестів, що залишили по собі «визволителі». Почало смеркати, як до Петруся підійшла його бабуся. Не сварила, ні. Стала поруч і просто мовчала, раз по раз втираючи непрохану сльозу.

Чому ж так? Чому з усієї колони, що евакуювалася з-під Києва, їх вижило тільки двоє? Чому на цім світі сили небесні не залишили її доньку? Чому вона вижила? Зять, онука... Не стало цілої родини, лиш вони двоє зосталися.
Вона і досі не наважилася сказати онукові правду. Він все чекає на тата і сестру, а вона хоч і знає правду, але вірить, як дитина, вірить у диво і в те, що вони таки повернуться.

– Бувай, мамо, – чує крізь туман роздумів. – Може, наступного разу 
з татом і Олею до тебе прийдемо.

Зітхає тяжко, бере онука за руку, і вони бредуть поволі між хрестів і поламаних доль людських. Скільки лиха довкола, скільки лиха...

Анна КОРОЛЬОВА

Читайте також:«Жінка, яка залишила записку на могилі батьків путіна, сяде в тюрму?».