Останній знімок, на якому подружжя разом.
«Вісім місяців минуло, як загинув чоловік, а мені все не віриться, що його вже ніколи не буде з нами»
На першому тижні повномасштабного вторгнення росії в Україну обірвалося життя жителя села Покащів, що на Ківерцівщині, Богдана Чекеренди. Овдовіла дружина бійця, без батька залишилися дві доньки й син, без дідуся — маленькі внучка й онук. Жінка, пригадуючи прожиті у парі роки, дякує Богові, що «справді була «за мужем»
«Ми ще до армії пообіцяли одне одному, що будемо разом»
Перед тим, як приїхати до Руслани Чекеренди, у якої війна забрала чоловіка, зателефонувала їй, аби домовитися про зустріч. Жінка крізь сльози говорила: «Мені так важко… Не знаю, чи зможу вам щось розповісти». Змогла. Бо почалося наше спілкування з того, що я попросила згадати, як складалося їхнє подружнє життя. Одне слово — про любов, яка й привела двох молодих людей до шлюбу. Власне, про те, що, судячи з почутого, гріє душу й тепер, коли коханого вже нема:
— Ми обоє — покащівські. Богдан старший за мене на рік. Ще у школі подобалися одне одному. Зустрічалися, як учнями були. Після випускного класу він вступив до Рожищенського зооветеринарного технікуму, я — до Луцького педагогічного училища. У 1991-му провела його на строкову службу. Ще до армії пообіцяли одне одному, що будемо разом. Дочекалася я його. А коли повернувся додому, то ми скоро й одружилися. Весілля було велике — на 300 чоловік. Було справді весело. У наступному році відзначали б 30-ліття шлюбу — перлинне весілля. Не судилося…
Мені так важко… Не знаю, чи зможу вам щось розповісти.
Молода сім’я починала своє подружнє життя в оселі батьків Богдана. Обоє молоді (йому — 21, їй — 20), але вже з думкою, що треба своє гніздечко вити. І в наступному році, коли народилася їхня старша донька, яку назвали Тетяною, почали будуватися. Ще через два роки — раділи появі на світ молодшої — Світлани.
— А це ж дев’яності — важкий час! Звичайно, нам батьки допомагали — і мої, й Богданові, — вертається жінка спогадом у минуле. — Але без старань чоловіка нічого б не було. Він сам деревину заготовляв, привозив із лісу. Пам’ятаю, якось узимку вернувся додому, а на ньому й одяг мокрий, і взуття. Я до нього: «Як же ти в мороз на підводі їхав?». І тоді Богдан розповів, що так намок, бо в лісі багато снігу. А щоб не змерзнути, то рятувався від холоду — не сідав на підводу, а біг всю далеку дорогу й так грівся.
Із цих слів напрошувалася думка, що Богдан Чекеренда — з тих чоловіків, хто, може, й не так часто освідчувався дружині, зате турботою, хазяйновитістю й відповідальністю за благополуччя сім’ї доводив свою любов. Коли про це зайшла мова, Руслана висловилася так:
— Сказати, що Богдан — хороший чоловік, то нічого не сказати. Я вдячна Богові що дав мені його, бо справді була «за мужем».
І в Покащеві про Богдана Чекеренду можна почути тільки хороше. Працював він у колгоспі ветеринарним фельдшером і при цьому завжди допомагав людям, які раніше тримали чимало худоби. Односельці оцінили і хазяйновитість чоловіка, і чуйність — три рази обирали його головою сільської ради. Коли проводжали бійця в останню путь і йшли сільською вулицею, то мимохіть згадував хтось, що це при ньому в селі були впорядковані дороги.
«Руся, як же так — дім у нас є, сад — теж, а от сина нема…»
Сьогодні на обійсті подружжя Чекерендів є не лише затишний, просторий дім, а й усі необхідні господарські будівлі, бо ж у хазяйстві завжди худобу тримали, п’ять гектарів землі обробляли. От тільки Богдан, руками якого все тут зроблено, вже не прийде сюди. І ця думка роздирає душу Руслани.
Перш як щось збирати, знайшла довідку про те, що він комісований. Дала йому. Але знаю, що не показав її ні у військкоматі, ні в частині у Володимирі.
— Коли чоловік був уже головою сільради, — говорить вона, — то якось завів зі мною таку мову: «Руся, як же так: за приказкою, чоловік має побудувати дім, посадити сад і виростити сина. Дві перші умови виконані. Є дім, сад. А сина нема. У 2007 році збулося й це. У нас народився хлопчик, і назвали ми його Богданом — на честь тата та з подякою Господу, що здійснив нам і цю мрію. Ось тоді чоловік вважав, що у нас уже повноцінна сім’я. Які ми були щасливі!..
Подружжя тішилося доньками, які гарно вчилися, закінчували школу з медалями. Сьогодні в обох є вже сім’ї. Старша Тетяна — мама двох діток. Тож Руслана й Богдан Чекеренди — уже бабуся й дідусь. Найменшенький Тарасик народився в лютому цього року. Побачив ще його Богдан — за тиждень до того, як він був мобілізований, доньку з немовлям привезли з пологового будинку додому.
«Я назавжди запам’ятаю той момент, коли Богдана востаннє бачила»
З осені минулого року Богдан очолював комунальне господарство Олицької громади (після створення ТГ йому, за словами дружини, пропонували посаду старости в своєму селі, але він відмовився — «я 15 років був головою сільради — нехай хтось інший попрацює»).
— Коли в лютому, — розповідає Руслана, — з’явилася інформація, що деякі європейські держави вивозять з України своїх дипломатів, Богдан казав: «Руся, буде війна». Мені не хотілося в це вірити. Думка була, що такого не станеться. Й чоловіка в цьому намагалася переконати. А він говорив не раз своє: «Якщо буде війна, я піду на фронт». Я ж знала, що в нього проблеми із серцем — через це і в АТО свого часу не взяли. То як він може воювати? Повістка прийшла 24 лютого. «Збирай мене», — сказав чоловік, коли я прийшла додому. Перш як щось збирати, знайшла довідку про те, що він комісований. Дала йому. Але знаю, що не показав її ні у військкоматі, ні в частині у Володимирі. Назавжди запам’ятаю той момент, коли бачила Богдана востаннє. Дуже болючі спогади…
Три дні Богдан Чекеренда був у військовій частині міста Володимира. А потім його підрозділ базувався на Тучинському полігоні під Рівним. Звідси бійців возили на Житомирщину, яка зазнала ракетних ударів у перші дні війни. Богдан загинув на блокпосту у Коростені — 2 березня його смертельно уразили осколки рашистської балістичної ракети. А 4-го бійця з почестями поховали в рідному Покащеві. Проводжали захисника в останню земну путь не тільки сотні односельців, а й багато жителів сусідніх сіл — Хорлупи, Пальче, Дерно…
«Руся, дивись за дітьми і господарством. Я скоро вернуся»
На столі в кімнаті, де ми розмовляли з Русланою, стоїть у рамочці знімок, на якому Богдан у військовій формі.
— То єдине таке фото, де чоловік вже в обмундируванні, — розповідає жінка. — Того дня він з Володимира їхав на нове місце дислокації. Зателефонував післяобідньої пори і сказав, що недалеко від Луцька, в селі Гірка Полонка, з машиною сталася поломка. Тож стоять. Розповідав, що місцеві мешканці, побачивши військових, почали нести їм фрукти, смаколики. Я тоді й попросила, аби зробив світлину на пам’ять про події, які переживали. Ото вона й є. Ніколи не думала, що це буде останній знімок. Як і гадки не мала, що ми більше не побачимося. «Руся, дивись за дітьми і господарством. Я скоро вернусь» — а це останні слова Богдана, які я почула від нього 2 березня. Вісім місяців минуло, як загинув чоловік, а мені все не віриться, що його вже ніколи не буде з нами.
У Руслани, як вона каже, зразу навіть передчуття поганого не було. Хоч, правда, сон дивний привидівся:
— У ніч з 24 на 25 лютого, коли Богдана вже не було вдома, довго дивилася новини по телевізору, в телефоні читала. Який там сон? Але в якийсь момент трохи задрімала. І наснилося мені таке. Кличе Богдан: «Руся, ходи побачиш, що в нас у хаті робиться». Ми прийшли ось у цю кімнату, стали в порозі — дивлюсь і бачу, що зі стелі капає вода. Довкруг все мокре. «Це тільки тут таке?» — спитала. «Ні… Всюди так, — відповів він. — Все треба міняти». Я прокинулася, встала й сама до себе сказала: «Богдане, я нічого не хочу міняти — нехай все буде так, як є».
Тоді Руслана ще не знала, яка втрата її чекає, як зміниться все життя, поділившись на «до» і «після». Але думка про дивний сон не покидала — з’явилося якесь тривожне передчуття. І сльози вже не висихали. Й не скоро висохнуть.
