«Поки ви бігаєте на біговій доріжці, тисячі матерів кожного дня бігають на могили своїх дітей»

…чому молода жінка-мама не покинула з доньками свого села, коли почалася війна

З Русланою Сидорук ми познайомилися навесні цього року — ​на третьому місяці повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли я готувала репортаж із села Мельники, що на Шачччині. Навпростець до білорусі, як розповідала жінка, — ​чотири кілометри. За її словами, після 24 лютого багато дружин прикордонників виїхали з дітьми, зокрема до Польщі. А в їхній сім’ї навіть мови не було про те, щоб Руслана разом із двома маленькими доньками теж їхала в безпечніше місце. Якось при зустрічі з чоловіком, який охороняє кордон (служить у Пулемецькому підрозділі й періодично буває вдома), жінка спитала, чому він не пропонує їй доєднатися до числа переселенців. Він на це відповів питанням: «Ти хочеш у Польщу?». І почув коротке: «Ні!»

Вже просто нудить від постів із країн, котрі щиро прийняли українців як біженців, зі словами: «Це найкраще літо в моєму житті». Найкраще? Дійсно найкраще! Бо ти пристосуванець, який нічого в житті не бачив і скористався війною, щоб на шару пожити за кордоном.

Власне, це був період, коли в Мельниках йшло до створення сільського комітету, а Руслана Сидорук, яка нині очолює його, вже тоді проявила себе, бо є активісткою за натурою, й була кандидатом на посаду голови. Тому й мовчав чоловік, оскільки знав, що нікуди вона не поїде, бо «не можна забрати те, чим жінка живе».

А чим вона живе й на що організовує односельців у час війни разом із очільницею громадської організації «Пісочні береги» Марійкою Сидорук, можна прослідкувати за дописами на фейсбук-сторінці Руслани. Навесні, вважай, всі жителі, зокрема жіноцтво, Мельників стали волонтерами — ​плели маскувальні сітки, ліпили вареники, смажили різні смаколики (як закінчувалася одна робота, то люди казали: «Руслана, придумай ще щось». Влітку провели благодійний захід і зібрали 50 тисяч гривень для Збройних сил України. А вже восени активістам села вдалося здійснити ще один задум — ​назбирати 120 тисяч на автомобіль для свого військового-земляка Анатолія Жабича. І коли недавно я зателефонувала Руслані Сидорук й повела мову про те, чи не розчарувалася в роботі, за яку взялася на громадських засадах, то почула: «В сільському комітеті 15 чоловік. І всі — ​молоді. Буває, питає хтось, що вам, мовляв, з того? Відповідь одна: нам дороге наше село, в нас є плани жити тут, і ми хочемо, аби нашим дітям воно теж полюбилося». Це ж починається з елементарного — ​аби у Мельниках дороги мали належне утримання, сміття вчасно вивозилося…

А стосовно того, що після 24 лютого не поїхала нікуди, жінка сказала: «Якщо ти на своїй землі, а твій чоловік служить на кордоні, захищає тебе й дітей, то інакше бути не може. Я навіть не уявляю, як могла б жити десь за кордоном. Тим більш — ​на пляжі лежати й відпочивати, знаючи, що в цей час хтось загинув, що горе прийшло в якусь волинську, українську родину».

… не всі мають повагу до тих, кому зараз дуже болить

Про свою героїню з прикордоння я згадала, коли натрапила в соцмережах на допис, який, як мовиться, зачепив: «Вже просто нудить від постів із країн, котрі щиро прийняли українців як біженців, зі словами: «Це найкраще літо в моєму житті». Найкраще? Дійсно найкраще! Бо ти пристосуванець, який нічого в житті не бачив і скористався війною, щоб на шару пожити за кордоном. Вишиванку вже вибрали, в якій повернетеся з іншої країни після Перемоги?.. Люди, ви досі думаєте, що у війну всім дуже цікаво дивитися, як ви дупи в спортзалі качаєте? Чи, може, які нігтики у вас будуть найближчі два тижні? Я розумію, що життя триває і потрібно радіти кожній миті. Але рекомендацію психологів «Не треба зациклюватися на війні» дехто сприйняв аж занадто буквально. Вам так не здається? Звичайно, радійте, танцюйте, їжте, живіть і насолоджуйтеся життям, але робіть це тихіше. Майте повагу до тих, кому зараз дуже болить. Бо поки ви бігаєте на біговій доріжці, тисячі матерів кожного дня бігають на могили своїх дітей. Тим, хто щойно прийшов з поминок, де їв коливо, зовсім не цікаво, яку страву ви сьогодні дегустували в ресторані та який вигляд вона мала. Скільки ще людей має загинути, щоб прокинулася людяність у тих, в кого вона ще й досі спить?» Після прочитаного подумала: навіть якби Руслана Сидорук і поїхала для безпеки своїх доньок за кордон і жила у найкращих умовах, у неї, як кажуть, язик не повернувся б сказати: «Це найкраще літо в моєму житті», — ​бо з думки не йшло б одне: в Україні йде війна.

Такі жінки, як Руслана Сидорук, і за межами України знаходять можливість допомагати захисникам своєї країни. Так, як зробила це родина Федотових із Луцька. Співучі батьки й четверо їхніх діток під час концерту у Медзні (Польща), зібрали чотири тисячі злотих для Збройних сил України. Чи «волинська Роксолана» — ​лучанка Альона Чіні: вона підкорила Туреччину дизайнерським одягом з українською вишивкою, а в час повномасштабного вторгнення росії в Україну в Нідерландах, куди поїхала з донькою, допомагає нашим дітям-біженцям, котрі постраждали від війни. Волонтерка організувала для них уроки малювання, аби їм легше було, залучивши до доброї справи нідерландського художника-волонтера Теуна. А ще продавала дизайнерські сукні зі своєї колекції, аби виручені кошти передати дітям, які через війну в Україні залишилися сиротами. Повагою проймаєшся до таких співвітчизниць, які мають у серці повагу до тих, кому зараз дуже болить.

…сьогодні видно, хто є хто

Будь-яке випробування оголює, якщо можна так висловитися, суспільство. А тим більш таке, як війна. Стає видно, хто є хто. І, на жаль, у нинішній непростий час нам доводиться переживати моменти, які показуть людську мораль. А точніше — ​антимораль. «Ну як таке може бути?» — ​реагуємо з обуренням, коли чуємо (читаємо) повідомлення правоохоронців, які свідчать, що і волонтери, на яких ми молимося, бо вони, самовіддано допомагаючи армії, заслужили повагу й авторитет, теж є різні. Хтось примудряється торгувати гуманітаркою й заробляє на війні. Кримінальні справи, порушені за фактами такого злочину, призводять до того, що закордонні партнери, втративши довіру, згортають контракти, а наші захисники на передовій недоодержують дуже потрібну підмогу з тилу. Прикро, що у цьому зв’язку не раз фігурували волинські благодійні фонди.

А ще хтось знайшов свою «нішу», на яку з’явився попит, — ​вивозить за кордон військовозобов’язаних. Ясно, що за великі гроші. Або таке: в Україні заборонили виїзд студентів-чоловіків, які навчаються за кордоном. І все через те, що з’явилося багато липових «оксфордівців». Знову ж таки хтось викладав солідну суму за потрібну довідку, відкупляючись тим самим від призову в час воєнного стану, а інший спокушався на такий кримінальний заробіток.
Як тут не згадаєш ось цей історичний факт. Коли затонув британський лайнер «Титанік», на його борту був американський мільйонер, підприємець, письменник Джон Джейкоб Астор IV. Грошей на його рахунках у банках було досить для того, аби побудувати тридцять таких «Титаніків». Але він, зіткнувшись із смертельною небезпекою, вибрав те, що, на його думку, було морально правильним: поступився місцем у рятувальній шлюпці двом переляканим дітям. І ще ряд багатих людей, як стверджують дослідники загибелі корабля, вважали за краще залишитися без свого багатства й навіть життя, ніж поступитися моральними принципами.

Кому знайомий художній фільм про найтрагічнішу катастрофу XX століття, скаже, що не треба так ідеалізувати. Справді, всі ми бачили й інше: як багаті чоловіки з першокласних розкішних кают висаджували жінок і самі займали рятівні місця — ​певно ж, підкупивши когось із відповідальних за евакуацію. Просто наразі не їх хотілося б ставити за приклад.

Читайте також: Творці концтаборів у Китаї можуть спати спокійно — ​українські чинуші їх злякались