Історія на вечір: «Здайся, синку!»

Максим мовчав. Слухавку піднімав, був готовий говорити про здоров’я, про погоду, про пташок і парад планет, але щойно мова заходила про найголовніше, — ​замовкав.

Вона себе картала. Ох, як же вона себе картала за той учинок. Вона ж хотіла для нього якнайкраще! Хіба ж знала, що так усе повернеться?

Максим ніколи не був їй сином, але він був її дитиною ледь не від народження. Валентина не мала дітей. Жили з Дмитром вони гарно, та от діточок у них не було. Для неї рідними стали діти сусідки. Мало не з пелюшок вона їх бавила. Галька заллє за комір і може місяцями світу білого не бачити, а Валентина гляділа трьох сусідських діток. Годувала, одягала, навчала. Згодом, коли Галина все ж повіялася світами і знати про себе не давала, малих забрати хотіли, але Валентина із Дмитром змогли, хоч і складно було, оформити опіку над ними.

— Ви, мамо, — ​сказав в останній розмові, — ​просто не розумієте нічого. Нам тут усю правду кажуть. Нічого, мамо, звільнимо вас — ​і ви все зрозумієте.

Максим найстаршим був і найвідповідальнішим. Валентину одразу мамою став називати. Допомагав у всьому. І на городі він перший, і біля худоби. У навчанні сам не відставав і меншим допомагав.

— Я розумію, мамо, — ​не раз казав Валентині. — ​Розумію, що ви нас урятували… Скільки жити буду — ​пам’ятатиму. Ви наша справжня мама. Я віддячу. Обіцяю, як тільки виросту — ​ви ні в чому нужди, мамо, не знатимете.

Він саме школу закінчував, як у село поклонитись місцю вічного спочинку батьків приїхала Валентинина сестра з росії. Рішення прийшло саме собою. Ніби воно вже було і просто очікувало, доки Валентина його озвучить.

— Ніно, — ​звернулась до сестри. — ​Може, ти Максима з собою забереш. Він учитись хоче. Військовим мріє стати. А твій Сашко якраз у військовому інституті працює. Сама бачиш, хлопець толковий. З ним клопоту не матимеш.

Ніна погодилась. Оформлення всіх необхідних паперів зайняло багато часу, але Максим таки здійснив свою мрію — ​пішов у військовий виш.

Читайте також: Історія на вечір: «Чудо для братика».

— Максимку, — ​телефонує до нього вкотре. — ​Знаю, що у вас мобілізація. Я дядька Сашка прошу, Ніну… Тебе прошу, Максиме: не йди сюди.

А він мовчить. Одного разу почав доводити їй щось, запевняти, згадуючи і Русь Київську, і дідів, що щось там захищали… І про світовий порядок, і про історичну справедливість загнув…

— Ви, мамо, — ​сказав в останній розмові, — ​просто не розумієте нічого. Нам тут усю правду кажуть. Нічого, мамо, звільнимо вас — ​і ви все зрозумієте.

Валентина клала слухавку і брала останні фото Тимура, молодшого брата Максимового. Уже сім місяців, як вдома не був. Телефонує, звісно, але рідко. Про старшого брата навіть чути не хоче, каже, ще під Києвом уся їхня частина його «правду» бачила.

А Валентина вкотре напише своєму старшому синові, сестрі, швагрові. Ну повинен же бути хоч у когось із них глузд здоровий? А у відповідь — ​тиша.

— Давайте, мамо, про погоду, ваше здоров’я, пташок і сусідку Люсю, — ​скаже Максим укотре. — ​Ми вас звільнимо, і ви все зрозумієте самі.

Ніби не її дитина з нею говорила, ніби підмінили, щойно кордон перетнув…