«Вона рятувала інших,  а себе врятувати не змогла»

«Дуже важко і боляче говорити про Лєну в минулому часі»

13 листопада 1993 року у сім’ю мешканців села Обенижі Віри та Василя Созонюків прийшло подвійне щастя — ​народилися донечки-близнятка Оленка та Оля, схожі як дві краплі води. А от вдачу мали різну. Про це свідчать спогади рідних, учителів. «У школі Олені краще давалися точні науки, а мені — ​гуманітарні. Часто вона за мене писала домашнє завдання чи контрольну роботу, а я — ​за неї», — ​згадує Ольга.

«Пам’ятаю, як дівчатка вперше переступили поріг школи 1 вересня 1999 року. Вони прийшли до 1-го класу абсолютно однакові. Я розрізняла їх по розташуванню родимок на щічках», — ​ділиться спогадами про шкільні роки сестер перша вчителька Валентина Сидорук. З її слів, Олена була більш настирливою, завжди досягала мети.

«Це скарб! Вона була дуже сміливою. Не кожен чоловік-військовий мав таку відвагу. Коли по рації передавали, що є 300-й і його треба евакуйовувати, вона без вагань бігла», — ​ділиться болем втрати бойовий побратим Юрій Сліпко, який із 2019 служив разом з Оленою.

«Коли мене поранили в Гуляйпільському районі Запорізької області, вона мене спасла. Олена рятувала інших, а себе врятувати не змогла», — ​із сумом каже механік-водій 14-ї ОМБр Сергій Войтко. «Дуже прикро, що така неймовірна жінка загинула за всіх тих, хто на полі бою і в тилу», — ​зітхає медик-побратим Сергій Бадялов.

«Сказала, що вже підписала контракт. Наче відро холодної води вилила»

Малою Олена мріяла носити форму і працювати в поліції. Однак боялася, що за станом здоров’я її у правоохоронні органи не візьмуть. Після школи вступила до Львівського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту. Обрала професію провідниці, бо дуже любила подорожувати. Влаштувалася на потяги Ковель — ​Сімферополь, але через кілька місяців потрапила під скорочення.

Олена знайшла роботу кухарем у Львові, паралельно заочно навчалася на кафедрі екології Львівського держуніверситету безпеки життєдіяльності ДСНС України. У листопаді 2013 року сестри вирішили їхати на Майдан до Києва. Батькам не розповідали про це до останнього, аби не хвилювати.

«Я ж їх не пускала на Майдан. Але хіба втримаєш? Поставили перед фактом», — ​пригадує мама дівчат, пані Віра. Після Революції гідності Олена закінчувала університет і поринула в роботу, їздила на заробітки. Всі гроші вкладала в рідний дім. У 2015-му вирішила вступити до лав Збройних сил України. Згодом зізналася рідним, що тричі ходила до військкомату, та її все не брали на службу. За четвертим таки взяли.

«Вона сказала, що вже підписала контракт. Наче відро холодної води вилила на голову. І що вдієш? Кричи не кричи! Але хіба я її втримала б? Вона в нас така була вперта! Захоче — ​зробить, як вирішила», — ​розповіла Віра Созонюк.

Спочатку Олена була польовим кухарем у зоні АТО. Згодом отримала звання старшого сержанта, пройшла курси, стала бойовим медиком. Продовжувала контракт тричі. У лютому 2016-го Олену Созонюк нагородили відзнакою Президента України «За участь у антитерористичній операції». Загалом бійчиня має багато грамот і подяк.

…Коли розпочалось повномасштабне вторгнення росіян, Олена з побратимами й посестрами перебувала на полігоні на Рівненщині. «О 4-й годині 24 лютого вона подзвонила мамі і сказала, що почалася війна та що їх вивозять кудись. Все. Питання, воювати чи ні, для неї не стояло. Такий мала характер», — ​розповідає сестра.

Ще у травні 2022 року Олена подзвонила їй і взяла обіцянку піклуватися про донечку на випадок, якщо з нею щось трапиться. У той час служила на Київщині. «Вона вже тоді щось відчула. Все казала, що не боїться померти, але дуже боїться, щоб російська армія не прийшла на рідну Волинь», — ​згадує Ольга.
За час від 24 лютого Олена приїздила додому тричі. Казала, що війна геть інша, ніж була з 2014 року. 2 червня в мами, пані Віри, різко погіршилося самопочуття — ​тиск піднявся до критичної позначки, її госпіталізували у стаціонар. За виданою в лікарні довідкою Олена приїхала додому. «То вже дитина, бідна, не відпускала її ні на крок. Я ще подумала: оце ж Оксанка за мамою скучила», — ​розповіла мати бойового медика.

«Що, Лєна загинула?» – материнське серце  відчуло біду

Про смерть Олени першою дізналася Ольга. 3 вересня їй написала посестра медикині: «Найімовірніше, Олена загинула. Був обстріл. Снаряд влучив у бліндаж». Дівчина додала, що їй бракує сили повідомити страшну звістку матері загиблої. Того ж дня ввечері Олі написав побратим захисниці і підтвердив смерть Олени. Важка місія розповісти батькам лягла на плечі 
Ольги.

«Що, Лєна загинула?» — ​вже на початку дзвінка материнське серце відчуло біду. Перепитала — ​і поклала слухавку. Спочатку не повірила, бо ж спілкувалася з донькою за чотири години до цього.

…Трирічна Оксана — ​маленька мамина копія і за зовнішністю, і за вдачею. Як і матуся, дівчинка дуже бойова. Коли Олена була на війні, бабуся й онучка щовечора молилися за неї. «Ходімо до Бозі за маму молитися», — ​все просила Оксанка. А тепер каже: «Мами нема, не хочу Бозі. Тепер ми вдвох, Оля і я». А ще дитина говорить: «Моя мама померла. Її вбили росіяни». Така маленька, а вже все розуміє. Після загибелі матері дівчинка навідріз відмовляється дивитися мультфільми російською мовою.

Джерело: novynarnia.com.  

Марина ЛУГОВА

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Володимир ВЛАСЕНКО – боєць із села Журавники, що на Горохівщині;
Юрій МАХНЮК – військовослужбовець із міста Ковеля;
Сергій ЯРМОЛЬСЬКИЙ – боєць із міста Луцька;
Андрій ЗУБЕЦЬ – боєць із села Любитів Ковельського району;
Олександр НЕСТЕРЧУК – уродженець міста Каменя-Каширського, останнім часом мешкав у Червонограді на Львівщині;
Олександр БОНДАРУК – боєць із села Озеряни, що на Турійщині;
Андрій ЗІМИЧ – боєць із селища Торчин Луцького району;
Дмитро ЗІМИЧ – боєць із села В’язівне Камінь-Каширського району;
Богдан НЕВІРКО – боєць із селища Голоби Ковельського району;
Юрій ГОЛОВАЧ – боєць із міста Луцька;
Валерій КУЖЕЛЮК – боєць із міста Луцька. 
Петро ДЕМ’ЯНИК – боєць із села Осівці Камінь-Каширського району;
Віктор ПАСІК – боєць із села Велика Глуша, що на Любешівщині;
Едуард ДРАЧЕВ – боєць із селища Маневичі.
Володимир НЕРОДА – боєць із міста Луцька (уродженець села Мощаниця, що на Ківерцівщині). 

Читайте також: «Бійня на російському полігоні: підполковник назвав Аллаха боягузом».