Старші дві доньки Задорожних живуть окремо зі своїми сім’ями, тож на знімку з мамою лише четверо дітей (на той момент не було вдома й сина Кирила).
Волинянин, у якого 7 дітей, уже 8‑й рік захищає Україну
«До війни з її жахами не можна звикнути, та переступаєш страх і йдеш далі, виконуючи свою роботу — визволяти рідну землю від ворога», — каже про свій шлях воїна волинянин Юрій Задорожний
У наших героїв із селища Цумань на Ківерцівщині — сім доньок і синів. Як багатодітний батько чоловік міг би й не воювати. Тим часом в останні вісім років він більше живе в розлуці зі своєю великою сім’єю: з весни 2014-го з короткими перепочинками під час ротації був в АТО, а в нинішньому році після повномасштабного вторгнення росії ще в березні пішов добровольцем захищати Україну.
«Ця дівчина буде моєю жінкою»
— Вам пощастило, — сказав голова Цуманської територіальної громади Анатолій Дорощук, від якого я найперш почула про Юрія Задорожного як про чоловіка, у якого «натура воїна». — Він якраз вдома є, а завтра чи післязавтра має повертатися у свій підрозділ в Дубно на Рівненщині.
Як багатодітний батько чоловік міг би й не воювати. Тим часом в останні вісім років він більше живе в розлуці зі своєю великою
сім’єю.
«Справді пощастило», — думаю після того, як зустрілася із Задорожними, бо тільки у спілкуванні з обома — жінкою й чоловіком — вимальовується історія їхнього кохання, подружнього життя, помереженого розлуками…
Їхні шляхи могли б і не перетнутися, оскільки Юрій жив у Цумані, а його майбутня дружина Альона — в селищі Новоолексіївка на Херсонщині.
— Юра приїхав до нас на збір винограду. Тоді ми й познайомилися. Мені було лише чотирнадцять років, йому — шістнадцять. П’ять літ листувалися, інколи зустрічалися. Коли я мала дев’ятнадцять — одружилися, — каже жінка, пригадуючи, як все у них починалося.
А вже чоловік доповнює цю розповідь пам’ятними деталями:
— Я в бурсі вчився (у Клеванському профтехучилищі на Рівненщині. — Авт.). Перший курс закінчив. Мама їхала з бригадою на збір винограду й мене з собою взяла. Якось побачив Альону, яка жила неподалік гуртожитку, де нашу бригаду поселили, й сказав хлопцям: «Ця дівчина буде моєю жінкою». Вони мені на те: «Ти ж навіть не знаєш її». «Почекайте трохи — познайомлюся». Через два дні підійшов до неї, коли знову побачив, і спитав, як звати. Альона, може, сприйняла мене за дивака, але назвала своє ім’я. Ясно, що я нічого не сказав їй про свій далекоглядний задум, аби не здатися надто самовпевненим, але для себе постановив, що в майбутньому ми будемо разом.
В обох — спогад про те, як листувалися в очікуванні зустрічі, як непросто було Юрію поїхати на Херсонщину, бо ж на ДОЦі, де працював, тоді платили борошном — «не візьмеш кілька кілограмів і не занесеш у касу, аби купути квиток». З приводу того, чи, бува, не збереглися ці листи, кажуть, що, якби й мали їх дотепер, то не показали б, бо ж то, мовляв, — «дитяча романтика — що там читати?..». Хоч, коли зараз подивитися на пройдений у парі шлях, то все подружнє життя Задорожних сповнене романтики. Були переїзди, розлуки та зустрічі й найбільша втіха — народження їхніх доньок і синів.
«У моєму військовому квитку вже місця для записів не вистачає»
Реєстрували шлюб Задорожні в Цумані, куди в 1999-му Юрій привіз свою Альону. Пожили рік, поки чоловік служив в Луцьку — в Національній гвардії, й поїхали на батьківщину дружини — в Новоолексіївку. Там з’явилася на світ їхня найстарша дочка Катя. Вже з нею вернулися в Цумань, де народилися ще шестеро дітей — Оксана, Ілля, Кирило, Артем, Аліна, Роман. Альона удостоїлася почесного звання «Мати-героїня». Батько такої багатодітної сім’ї міг би вже й не воювати: от що значить бути людиною з натурою бійця! Коли про це зайшла мова, Юрій сказав:
— Ну як — я нормальний український чоловік, який має захищати свою країну…
Строкову службу він проходив у Кривому Розі. Потім пішов за контрактом в Національну гвардію. А в 2004 році, коли Юрій Задорожний ставав на облік у військкоматі, його спитали: «Поїдеш в Ірак?». «Якщо треба, то чому б і ні?» — відповів. Після «учебки» мав ще й таке закордонне відрядження. Тим більш, як у 2014-му свою країну треба було боронити, то не ховався, як кажуть, за чужими спинами. Навесні добровольцем пішов у Збройні сили України. І не один рік був в АТО з коротким перепочинком під час ротації. Після 24 лютого 2022-го, коли почалася повномасштабна війна, підрозділ, у якому служить, був на Житомирщині, Київщині, де йшли бойові дії, аж поки «орків не вигнали з цих територій».
Аби уточнити, де й коли довелося служити, чоловік дістає свій військовий квиток. Виявляється, у ньому вже місця не вистачає, тож записи останніх років — на маленьких аркушиках паперу, які вклеєні в документ.
— Наш підрозділ розкиданий по Україні, — говорить Юрій. — Це ж розвідка. Поки що я в Дубно, а де буду завтра — не знаю…
Чи звик до війни чоловік, котрий давно пов’язав своє життя з армією? Про це він каже:
— До війни з її жахами не можна звикнути, та переступаєш страх і йдеш далі, виконуючи свою роботу — визволяти рідну землю від ворога.
А ще розмірковує над тим, що героєм сьогодні можна назвати не лише тих, хто підбив танк чи літак, — «героями є й ті бабусі, які зі своєї маленької пенсії віддають двісті гривень для ЗСУ, й людина, котра везе на передову «волонтерку». І з болем розповідає, як то важко втрачати побратимів:
— Таке, на жаль, було і в 2014 році, і в нинішньому. В Київській області загинув, підірвавшись на міні, командир роти — Сергійович, як ми його називали. Два дні до пенсії залишалося йому, як почалася повномасштабна війна. Трохи більше сорока літ мав…
«До цуманського перехрестя доїжджаю — і вже скучаю за дружиною, дітьми»
Судячи з почутого, наші герої ніколи не пошкодували, що саме так склалося їхнє життя. Що зовсім юними вони знайшли одне одного. Для Альони Цуманщина стала рідним краєм. Тим більше, що й їхати на Херсонщину вже нема до кого. Мама померла ще в 2014-му. А зовсім недавно провела жінка в останню путь єдиного рідного брата, який був мобілізований і загинув у боях за Україну. У Запоріжжі, де жив із сім’єю, його похоронили. Обоє з чоловіком їздили попрощатися. Після пережитого вона по-особливому цінує те, що Бог милував чоловіка, — обійшлося без поранень. Хоч, як каже сам Юрій, було по-різному, та «головне, що не найгірший варіант». Може, й не про все дружині розповідав, аби зайвий раз не хвилювалася. На запитання з приводу того, що це ж діти сумують за татом, який рідко буває вдома, Альона відповідає ствердно й тут же уточнює:
До війни з її жахами не можна звикнути, та переступаєш страх і йдеш далі, виконуючи свою роботу —
визволяти рідну землю від ворога.
— І я сумую…
А Юрій, почувши це, говорить:
— До цуманського перехрестя доїжджаю — і вже скучаю за дружиною, дітьми.
Постійні розлуки, та ще й такі, коли чоловік в небезпеці, — це вже, мабуть, менше романтики й більше переживань. Ось коли душу жінки гріє спогад про те, що Юрій освідчувався їй не лише в юності — і сьогодні вона чує від нього ці слова: «Я тебе люблю». І хіба може бути інакше, якщо чоловік, котрий прожив у шлюбі з жінкою двадцять три роки, говорить:
— Бог поміг мені, що зустрів Альону, — не всім так щастить.
