Професор Рівненського університету добровольцем пішов на фронт

56-річний Максим Гон (на фото) — ​доктор політичних наук та професор Рівненського державного гуманітарного університету. Від початку повномасштабної війни записався добровольцем у ЗСУ. У марафоні «Суспільне. Спротив» він розповів про те, що спонукало до такого рішення та описав адаптацію до армійського життя.

— Чому доктор наук пішов у ЗСУ?

— Коли розпочалася війна, для мене не було предметом роздумів, з’являтися у військкомат чи ні, оскільки я неодноразово розповідав студентам про поняття громадянськості, громадянської відповідальності. Тож я зробив той крок, який зробили десятки, сотні тисяч чоловіків та жінок. І те, що ми робимо тепер, — ​закономірно. Ми відстоюємо ті ідеали, завдяки яким має розвиватися Українська держава та нація…
Внутрішньо-емоційною мотивацією була зустріч із групою дітей-біженців, яких везли до Польщі. Я живу в районі автовокзалу. Під час повітряної тривоги їх висадили з автобуса і вели у бомбосховище. І ця колона дітлахів, — ​а їх було десь 100–120, — ​дала мені остаточний імпульс розуміння, що виходу в нас немає.

Називати українців фашистами смішно, оскільки ознаки фашизму притаманні якраз росії. Тут так само обрали жертву. В часи Другої світової жертвою були євреї, зараз — ​українська політична нація.

— Чи складно було адаптуватися до армійського життя?

— Безперечно, це два різних життя. Армійські будні не дають зайвого часу для роздумів. Життя, до якого я звик до війни, принципово відрізняється від того, в якому перебуваю вже понад сім місяців. Передусім це певний психологічний дискомфорт, адже зона бойових дій — ​це зовсім не бібліотека і не архів, і тут не робочий стіл із комп’ютером.

Це також повільне звикання до побутових незручностей, оскільки наприкінці весни було і холодно, не вистачало їжі, питної води. У багатьох населених пунктах тут вода жовто-коричневого кольору і солонувата на смак, її не можна вживати. Ці всі реалії давали зайвий привід для розуміння, що життя докорінно змінилося.

Тут зовсім інший формат буття. Як то сон на підлозі замість сну в ліжку чи на дивані. Тут весь час ти з кимось поруч, у тебе немає особистого простору, ти їси та спиш разом з іншими. З одного боку, це, як ми кажемо, братерське плече, а з іншого — ​це зовсім інший світ. Тому процес звикання, звісно, був. У психологічному плані я його не помітив, оскільки життя армійське динамічне і, крім того моменту, коли ти засинаєш, особливо часу для роздумів на ці теми немає.

— Пане Максиме, а чим займаєтесь у ЗСУ?

— Зі зрозумілих причин не можу розповідати про це. Але скажу, що служу не за тією спеціальністю, яку здобув у Збройних силах у 1980-х роках. Тоді я був мінометником і призивався як мінометник, але мене швидко списали з артилерії через те, що перш ніж подивитися у приціл, мушу одягти окуляри. Зараз я виконую роботу, яка не пов’язана з артилерійськими військами, але вона цікава, корисна для ЗСУ.

— Що спільного між Другою світовою та цією війною?

— Певні паралелі, безперечно, є. Йдеться про розв’язання війни тоталітарним режимом. Сучасна росія уособлює типовий тоталітарний режим. Друге — ​це підміна понять. Називати українців фашистами смішно, оскільки ознаки фашизму притаманні якраз росії. Тут так само обрали жертву. В часи Другої світової жертвою були євреї, зараз — ​українська політична нація.

— Про що мрієте після Перемоги?

— Мені буде достатньо повернутися до своєї роботи, і я внутрішньо не хотів би бути якимсь моралізатором, адже інколи, засинаючи, уявляю себе в аудиторії чи на якихось зборах і думаю над тим, що скажу своїм студентам.

Джерело: suspilne.media.

Читайте також: Фасади рівненських аптек розписали віршами українських поетів (Фото).