Юлія Малокуцева мріє сказати донечці, що війна закінчилася, й вони можуть повернутися додому.
«На місто летять снаряди, а донька не рухається», – історія переселенки, яка знайшла прихисток у Луцьку
43-річна Юлія Малокуцева, якій важко ходити після страшної ДТП, переїхала із сім’єю до Луцька з Бахмута наприкінці квітня. До останнього жінка сподівалася, що з рідного дому не доведеться виїжджати, але коли від вибухів почали труситися стіни, іншого виходу не залишилося...
Із пані Юлією ми познайомилися у фейсбуці. Я натрапила на її допис в одній із місцевих спільнот, де вона просила допомоги у небайдужих:
«Шановні лучани, доньці потрібен стіл для навчання. Якщо хтось може продати за розумну ціну, відгукніться. Ми переїхали навесні, тож просимо допомоги і з теплим одягом. Може, хтось має взуття на 6-річну дівчинку? Через інвалідність другої групи багато років працювала продавцем у кіоску, якщо знаєте, де є така вакансія, повідомте, будь ласка (0990002057)».
Розповісти свою історію жінка погодилася одразу, мовляв, люди мають розуміти, що більшість переселенців почуваються своєрідними безхатьками.
– Зараз ми проживаємо у луцькому гуртожитку. Тут дуже привітні люди, й ми надзвичайно вдячні за це житло. Але коли вперше сюди потрапила, відчула цілковиту безпорадність. Сиділа на матраці, обіймала доньку і плакала. З двокімнатної квартири у центрі Бахмута переїхали у холодні необжиті кімнати. Та ще й ліфт не працює, а мені на 9-й поверх вийти по сходах – справжнє пекло, бо ж пересуваюся, опираючись на палицю, – розповідає пані Юлія.
Інвалідність ІІ групи жінка отримала у 25-річному віці: потрапила у страшну ДТП, серйозно травмувала хребет.
– Не могла ходити два роки. Лише після численних процедур і тривалої реабілітації знову стала на ноги, але пересуватися все ж дуже важко. Ця аварія розділила моє життя на «до» і «після», – пригадує переселенка.
Читайте також: «Кричала всю ніч, як божевільна, поки росіяни катували внука і зятя»: запоріжчанка у Луцьку розповіла про окупацію рідного села.
Майже десять років знадобилося жінці, аби призвичаїтися до нової реальності. Попри складнощі, вона змогла знову стати щасливою: вийшла заміж, переїхала у затишну квартиру в Бахмуті й народила донечку. Каже, й подумати не могла, що у 2022-му життя перевернеться знову...
– Коли Попасну стерли з лиця землі, у наше місто почали вивозити тамтешніх мешканців. Вони були такі замучені: просиділи в льохах і підвалах кілька тижнів. Я боялася опинитися так надовго під землею, та ще й з дитиною.
Потім почали обстрілювати Артемівськ. Здавалося, що бомби падають під вікнами. Одного вечора всі сім’єю дивилися телевізор і голосно заграв Гімн України, а через кілька секунд ми почули страшний гул автоматної черги.
Страх паралізовував... – каже пані Юлія.
Тоді жінка вперше задумалася про переїзд. Втім, зважаючи на те, що її чоловікові доведеться кинути роботу на місцевому СТО, вирішили трохи почекати. Однак пакувати валізи довелося вже через кілька днів.
Коли закінчиться війна, ми все одно туди поїдемо, бо там усе рідне.
– Ми з донькою поїхали в центр Бахмута у справах. Коли вчергове завили сирени, які там фактично не замовкали, моя дівчинка просто завмерла посеред вулиці. Я з палкою намагалася бігти, взяла її за руки і почала тягти додому... Перебування там стало нестерпним, тож знайшла волонтерів і вони допомогли нам виїхати. Дмитро, мій чоловік, приєднався через тиждень, – розповідає переселенка.
Каже, коли зачиняла двері своєї квартири, і гадки не мала, що більше не зможе їх відчинити.
– На наш будинок упав снаряд, він зруйнований. Але коли закінчиться війна, ми все одно туди поїдемо, бо там усе рідне, ми там виросли, там мій батько похований. Люблю у рідному місті кожен кущ, кожну вулицю. Віримо, що після перемоги України нам дадуть там якесь житло, – ледве стримуючи сльози, каже жінка.
Нині подружжя Малокуцевих намагається звикнути до життя у Луцьку. Шукають роботу, облаштовують нову оселю. Донька пішла у перший клас, знайшла нових друзів. Пані Юлії найбільше болить те, що Катя змалку живе з думками про війну.
– Через проблеми зі здоров’ям я дуже важко переносила вагітність. Це така довгоочікувана дівчинка. Катя заслужила на краще дитинство. Вона з однокласниками має малювати на уроках художнього мистецтва сонечко, а не мертвого путіна… – ділиться болем переселенка.
