Такі круті «пташки» атакують і ворожі позиції, і рятують поранених воїнів.
«Коли повертався із заблокованого Маріуполя, у двигун вертольота влучила ракета», – льотчик Соловйов
Герой України, льотчик, 32-річний майор Євген Соловйов розповів про те, як йому вдалося вивезти з оточеного росіянами міста двадцятьох наших поранених воїнів
Передмова:
«Я – із родини військовослужбовців. Дідусь – авіатор, «афганець»; дядько – борттехнік; батько – інженер авіаційного обладнання. На жаль, ні дідуся, ні батька вже немає. Саме вони формували в мені ті риси, якими повинен володіти льотчик… Хочеться вірити, що я їх не підвів і вони мною пишались би!
«Як гадаєш, скільки життів коштує одне твоє життя?»
«Польоти в Маріуполь, коли допомогу потрібно було доставляти на 100 км у глибину контрольованої ворогом території, були не просто складними… Коли мені вперше поставили завдання, це особисто робив командувач армійської авіації, я розумів: аби погодитись виконувати її, потрібно бути або дуже сміливим, або дуже дурним. Чесно сказав, що я не такий сміливий і не такий дурний. Саме тоді командувач і запитав мене: «Як гадаєш, скільки життів коштує одне твоє життя?».
Чесно сказав, що я не такий сміливий і не такий дурний.
Коли я поставив собі це запитання – усе зрозумів. Ризик однозначно того вартий...
Особисто в мене було два такі польоти. Один виявився невдалим, це була найперша спроба прорватись у Маріуполь. Нас обстріляли, ми вернулися. Під час другої спроби пощастило доставити ліки, боєприпаси, вивезти поранених, проте один із чотирьох вертольотів не повернувся…
«Мені вдалось вивезти понад двадцять поранених»
...Звісно, було страшно. Коли ми йшли туди, бортовий комп’ютер показував, що до місця призначення пів години. Я розумів, що мені, можливо, залишилось жити пів години. Летиш і розумієш, що шанси повернутись – мізерні…
Досі тримаю зв’язок із людьми, яких я евакуював із Маріуполя, списуємось через соціальні мережі, вони дякують. Мені вдалось вивезти понад двадцять поранених. Ризик був того вартий? Безумовно!
Про те, що летітиму в Маріуполь, не казав нікому, режиму секретності дотримувалися суворо, як ніколи. Навіть дружині написав звичне смс на ніч: «Кохаю, добраніч». Як вона відреагувала, коли дізналась правду? Чесно кажучи, це було щось трішки матюкливе.
Про те, що летітиму в Маріуполь, не казав нікому, режиму секретності дотримувалися суворо, як ніколи. Навіть дружині написав звичне смс на ніч: «Кохаю, добраніч».
Щодо польотів у глиб окупованої території, я прекрасно усвідомлюю і те, що для мене це буквально кілька стресових годин – долетіти туди і назад. А для хлопців, яких я відвозив у Маріуполь, – це лише перший крок. Вони самі виявили бажання їхати в це пекло, захищати місто.
...На зворотному шляху з Маріуполя, за шість кілометрів від міста, у двигун вертольота влучила ракета, але не здетонувала. Двигун відмовив, проте мені вдалося повернутись. Якби ракета здетонувала, я б згорів.
Вертоліт, який летів позаду мене, росіяни збили. Пів дня ми ще сподівалися, що хлопці вижили, що хтось ховається в лісі, виходить через посадки, чіплялись за кожну найменшу надію… Там загинув Дмитро Тимусь, командир екіпажу з
Бродів. У нього немає жодних високих звань, про нього я не бачив жодного сюжету, але він свідомо йшов на цей ризик, так само, як і ми всі, усвідомлював, що шансів повернутись – небагато. На жаль, з того екіпажу вижила тільки одна людина.
...Десь за тиждень після повернення з Маріуполя було поставлено завдання по острову Зміїний. Скажу чесно, перша думка була: «Чому знову я?». Але прекрасно розумів, що повинен це зробити. На той час я сприймав це як небезпечну авантюру. Ми втратили там екіпаж Мі-14. Та нині острів Зміїний – наш, а переможців не судять!
Післямова
– Про що мрію після закінчення війни? На мене чекає диван у рідному Херсоні — місті, де я народився… Мрію просто лягти поруч із дружиною та сином, обійняти кішку, знову опинитись вдома…
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, кореспондент ApміяInform
