Історія на вечір: між рідними сестрами – прірва гріха

Марина так і заклякла. Аж у вухах зашуміло, світ обертом пішов перед очима. Хотілось одразу і обійняти сестру з полегкістю, що жива, і гнати її геть з-перед очей.

– Заходь, – сказала тихо, ледве сама себе почула. Так і не обнялись. Дві сироти, єдина рідна душа в усьому світі одна для одної, а чужі, геть чужі. Лягла між ними прірва гріха, простити який несила.

– Ой, Маринко, учись, – казала мама змалку старшій зі своїх доньок. – Лиш за розум та за душу твою світлу тебе і 
полюблять, доню. Оля он красуня, увесь світ їй до ніг ляже, варто лиш захотіти. А ти, Мариночко, лиш розумом і важкою працею собі місце під сонцем здобудеш.

Маринка змалку це чула. Рідні лиш голосно зітхали, на неї поглядаючи. І в кого така вдалась. Усі недоліки, що у родині були, дитя увібрало. Татові відстовбурчені вуха, дідів ніс картоплиною, вузькі очі від баби та огрядність від матері.

А сестра красунею була. З таких хоч картини пиши. Біле, мов папір, волосся, що лягало на плечі локонами, очі кольору весняного неба, стрункий стан, весела вдача, харизма. Здавалось, увібрала Ольга всю красу, яка у світі божому була. Її ніхто інакше як Ляля з дитинства і не звав. Ото хіба мама як розсердиться бува за щось, то Ольгою назве, а так Лялечка вона, що б не робила, а Лялечка.

Маринка маму слухала. Ольга на дискотеку чи на побачення, а Маринка в бібліотеку, чи за книжками сидить. Ще у школі навчаючись, мала запрошення від трьох вишів на навчання, такою розумною вдалась. Обрала найпрестижнішу професію у столичному університеті і закінчила його з червоним дипломом. Мама права виявилась. Її силою був її розум, знаряддям – знання і наполегливість: що іншим легко у житті давалось, Маринка важкою працею досягала.

Їй уже під тридцять було, коли в її життя увірвалась любов. Подруги вже й розлучитись устигли, а вона все бігала на конференції, міряла світ перельотами. Рома був сином одного з партнерів фірми, в якій вона працювала.

Спочатку над спільним проєктом трудились і якось самі того не помітили, як співпраця перейшла у дружбу, а потім у щось більше.

Ромка дивним був із дитинства. Розумник, він років на три випереджав своїх однолітків знаннями, може, тому друзів і не мав ніколи. Вчителі й педагоги його любили, а однолітки сторонились. Може, це їх і зблизило – нарешті кожен із них знайшов віддушину. Людину, яка розуміла, могла підтримати розмову або заперечити резонно. Маринка кохала до безтями, а Ромка? Йому було з Мариною добре. У свої сорок так і не зустрів дівчини до душі, а пари хотілось.

Оля он красуня, увесь світ їй до ніг ляже, варто тільки захотіти.  А ти, Мариночко, лиш розумом і важкою працею собі місце під сонцем здобудеш.

Ольга приїхала у столицю, аби до вишу потрапити. З її знаннями туди не брали, тож вирішила отримати диплом завдяки зв’язкам сестри. Норовлива красуня так дивилась на Романа, як ніхто до того. Він і не пручався, поринув у почуття з головою, забув і про Маринку, і про їхню доньку, яка щойно на світ з’явилась.

Розлучення було важким. Чи не вперше в житті Марина плакала, благала, на коліна ставала. Ромку вона любила щиро, усім серцем. Готова була простити зраду, аби лиш відчувати, бачити його поряд щодня. Не відпускала, ледь чи не за кожну ложку у домі судилась. Тільки так, хоч зрідка, могла його бачити у залі суду. Нехай в обіймах іншої, але хоч бачити.

...Знала Маринка про них усе. Сестра чи не кожен свій крок напоказ виставляла у мережі. І дім на березі моря, і те, як Ромка її на руках носив, забаганки виконував. П’ять літ минуло, перш ніж Марина трохи оклигала і не засинала в сльозах.

...Багато води з того часу спливло. Уже й донька Маринчина школу закінчує, а сама Маринка вдруге заміжня. Хороший у неї Павло, добрий. Нема між ними почуттів феєричних, як у молодості буває, але є повага, є зріла любов двох дорослих людей, які багато пережили.

Ольга щось розповідала, сидячи навпроти. Казала про дім, якого немає вже, про Романа і про те, як його не стало. Згадала і про статки їхні, які за відмову 
співпрацювати з окупантами були конфісковані ворогами. Про блокпости і нескінченну дорогу через Європу до сестри в Україну. Маринка ж слухала і не чула. Павло мав ось-ось повернутись з роботи. 

Марина поглядала то на годинник, то на виснажену жінку, у якій годі було впізнати колишню красуню. Залишити її?.. Вона ж стільки пережила... 

І, крім Маринки, в неї і душі рідної у цілому світі... Чи вказати на двері?.. Адже той, хто зрадив раз, не задумуючись, зробить 
це знову...

Анна КОРОЛЬОВА