«Били струмом, підвішували за руки, обливали окропом…»

«Під час прориву нас здали маріупольці, яким ми допомагали медикаментами та продуктами»

— Ми із коханим познайомились на війні, кілька років тому за кількасот метрів від позицій ворога повінчались. Обоє служимо у 56–й мотопіхотній бригаді, але у різних батальйонах, — розповіла «ФАКТАМ» Ірина Стогній (на фото). — Повномасштабне вторгнення я зустріла у Маріуполі на місці дислокації. Зранку 24 лютого вороги атакували місто авіацією, і з кожним днем ситуація загострювалась. До останнього надавала допомогу як військовим, так і цивільним на заводі Ілліча, де у бункері облаштували так званий шпиталь. Ми з Олександром бачились — раз на тиждень залишався у бункері поруч зі мною переночувати. Ви знаєте, навіть у такі моменти не виникало страху, я була впевнена, що ми виживемо. Чоловік пройшов Іловайськ, Дебальцево, наша любов скріплена на Небесах, й ми воюємо за свою рідну землю.

— Як ви потрапили до полону?

— Ми тримали оборону до останньої хвилини, проте ворог взяв нас у велике кільце. Із 10 на 11 квітня у нас мав бути прорив разом із іншими бригадами та цивільними. Тож створили колону, але її розбив ворожий літак.

Тому повернулись назад у бункер. А вночі 12 квітня вирішили спробувати ще раз, проте поділились на невеликі групи, аби бути менш помітними. Вдень відпочивали, а вночі продовжували вихід… Я думала прорватись до позицій коханого, але потім з’ясувалось, що він йшов назустріч мені і наші шляхи розійшлися.

У момент виходу були і поранені, і втрати. Одній військовій під час обстрілу «Градами» відірвало голову, я діставала її тіло. Це було дуже боляче бачити, розуміючи, що у цієї мами залишилось двоє дітей.

Мало хто знає, але під час прориву нас здали місцеві жителі Маріуполя. Це ті, яким ми допомагали медикаментами та продуктами, й вони у вічі стверджували, що пишаються нами. А потім швидко «перевзулись» та цілували чоботи окупантів, називаючи нас «фашистами», «націоналістами».

Одній військовій під час обстрілу «Градами» відірвало голову, я діставала її тіло. Це було дуже боляче бачити, розуміючи, що у цієї мами залишилось двоє дітей.

Коли мене поклали обличчям до землі та приставили автомат, я думала, що розстрілюють. Подумки прощалась із життям. Та в той момент більше боялась за 21–річну санітарку Анну, яка нещодавно лише підписала контракт і у всьому мені допомагала. Постійно думала, що якось так несправедливо все із нею… Вночі із Маріуполя нас вивезли в Оленівку автобусом, загалом було 850 чоловік. І лише дві жінки — я та Анна. Чаю дали нам перед дорогою, печива, не били. Потім перевезли у Таганрог і там почалось пекло…

«За патріотичні тату рашисти вимагали взяти ніж та відрізати собі руку»

— Я знаю, що вам це дуже боляче згадувати. Але задля фіксації злочинів російської армії розкажіть, як там до вас ставились, що ви пережили?

— Там вже не було різниці, чи ти жінка, чи чоловік. Було все, крім зґвалтувань. Проте знущались не над усіма, мені дісталось за те, що на мене рашисти звели наклеп, що начебто я катувала поранених бійців так званої днр і не надала їм допомогу. Почались тортури… Мене били струмом, заламували руки, обливали окропом. Виводили у котельню, яку перед тим розпалили, підвішували за руки, підіймали і засували туди. Ставили майже на шпагат, руки догори і били ногами. Як тільки ти падаєш — кричать, що зараз вб’ють… Якось мене забрали на допит о 10.40, а у камеру вкинули на початку 18–ї…

Розпитували про все на світі, тиснули, аби співпрацювала із ними, отримала громадянство. Та я не корилась і повторювала, що люблю Україну понад усе. Й за це мене ще більше лупцювали. Але були такі дівчата, які погодились на всі ті умови і залишились, бо в них будинки та родини в окупованому Маріуполі. Вони обрали громадянство «днр». Не хочу ніяк це коментувати, в кожного свій вибір. Ймовірно, ті полонені думали, що якщо так вчинять, то їх швидше звільнять. Насправді ж їх досі возять по сізо, бо у рф нема такого наказу, що робити із українськими воїнами, які перейшли на їхню сторону.

Також у полоні нас катували за патріотичні татуювання. В однієї військової були набиті герб та вислів «Душу й тіло ми положим за нашу свободу», то рашисти вимагали взяти ніж та відрізати собі руку.

… Якось біля нашої колонії пролунав вибух і нас зібрали, посадили в автозаки і вивезли у Курську область. Там була жіноча виправна установа. Тут тримали близько місяця, годувати стали ще краще, вже не били. Тож у думки закралось, що, може, скоро обміняють. Але змушували кожного ранку вставати під їхній гімн, співати «Катюшу» та інші радянські пісні, ми вчили пропагандистські вірші. Якщо тихо співаєш — гупали у двері наших камер. Після того літаком нас відправили у Таганрог. Чесно кажучи, була шокована… Згадала те пекло, сльози в очах забриніли, почала молитись. Але вночі нас розбудили і вивезли у Сімферополь, звідти автобусами у

Василівку на блокпост.

Не вірила до кінця, що це вже рідна земля, аж поки не побачила білий прапор. Навпроти йшли росіяни, яких обміняли, то прозріли. Гарно одягнені, із валізами на колесах, круглолиці. А ми порвані, брудні, проте з гордо піднятими головами. Одному із рашистів я вигукнула, що як не соромно воювати з жінками. Той відвернув голову, а я почала співати Гімн України.

Вікторія МИКИТЮК

Читайте також: «Волинянка понад пів року чекає з полону 28-річного коханого».