«Змушували вчити вірші  про «родіну расєю»

У полон жінка потрапила із заводу Ілліча у Маріуполі (на Схід України вона приїхала за ротацією лише торік у листопаді. До цього служила у Луцькому прикордонному загоні). З середини березня перебувала при госпіталі в

Маріуполі. Працювати доводилося в умовах, «які треба було фільмувати для історії». 

– Я реально дивилася на речі і приймала дійсність такою, як вона є, – розповідала Людмила Суспільному. – У полоні я теж не впадала в депресію, тому що знала: це період, який мушу пережити… Спочатку була Оленівка. Там ми перебували тиждень. Після того нас привезли автозаками в Таганрог, де ми були місяць і тиждень. Умови — як у сізо. І ставлення, і їжа — жахливі. Ми всі страшенно схудли — харчування було на межі виживання, аби не померти. У деякі моменти жорстоко ставилися. Але поки там наші люди, не будемо озвучувати ці речі... 

Умови — як у сізо. І ставлення, і їжа — жахливі. Ми всі страшенно схудли — харчування було на межі виживання, аби не померти. У деякі моменти жорстоко ставилися.

У Курській області нас кожен день змушували вчити нову пісню і новий вірш, і всі вони про війну. Про те, як я «люблю свою родіну расєю». Один був віршик у Таганрозі, з ним вони носилися: «Простите нас, родные россияне». Ввечері приходить спецназівець і каже: «Розказуй вірш!». А я вирішила, що не буду вчити того вірша, відповідаю: «Я його не вивчила». Він так на мене: «Як не вивчила?». Сперечаюся: «Ви не повинні змушувати проти моєї волі вчити віршики». Вони сказали, що я багато, мовляв, розмовляю і яка там Конвенція — забудь, бери вчи вірш, о 12-й ночі прийдемо й перевіримо. Я стала вчити. 

А далі нас відправили літаком у Бєлгородську область — там ми пробули три з половиною місяці. Тоді стали посилено відгодовувати нас. Вони думали, що обмін буде раніше. Я досить мужньо трималася той період часу. Але, пам’ятаю, заплакала, коли писала листа. Нам дозволили написати лист, а з рідними я останній раз спілкувалася тільки в березні. Я хвилювалася, що вони не знають, де я взагалі поділася. І коли писала донькам, то справді не втрималася від сліз...

У Бєлгородській області нас водили щодня на 20 хвилин показувати їхні новини. Вони висвітлювали факт 
(теракту в Оленівці. – Ред.), наче то українці зробили. Але ми не вірили. Далі на місяць нас відправили у Курську область. Те, що має бути обмін, ми здогадувалися. Передчуття підказувало. Але до останнього не були впевнені і боялися обманутися у сподіваннях. Куди б нас не завозили,  нам постійно  зав’язували очі і руки: або наручники вдягали, або стяжками просто руки зв’язували. Із Курської області нас літаком доправили до Таганрога, а потім уже військовими літаками, напевне, до Севастополя, кудись у Крим. Тентованими КрАЗами довезли у «сіру зону», туди, де відбувся обмін. Це було у Запорізькій області.

З’явилося усвідомлення, що я повернулася. Але кожен раз я ще дуже-дуже порівнюю. Йду вулицею і звертаю увагу на речі, яких не помічала — який Київ красивий. Ось це відчуття, що у мене є, – ти вільна людина — важко  передати словами. Я насолоджуюся просто, кайфую від цього...  Мені навіть самій за собою цікаво спостерігати. Переоцінка цінностей відбулася кардинальна. 

Марина ЛУГОВА

Читайте також:  «У полоні росіян понад пів року перебуває старший лейтенант з Нововолинська (Фото)».