Тренерська футболка Олені Кузьмич до лиця.
Навіть Кличку за честь мати фото з королевою рукоборства з Волині
Уродженка прикордонного села Дольськ Камінь-Каширського району Олена Кузьмич заснувала й очолила в Україні професійну лігу з армреслінгу. Наша землячка, маючи статус судді міжнародного рівня з цього виду спорту, ще й досі сама виборює призові місця
«Якось я попросила Святого Миколая, аби приніс мені «Велику енциклопедію географії»
Заочно ми були давно знайомі. Адже батьки Олени – Тетяна та Ігор Кузьмичі –герої публікацій і в газеті «Волинь», і в нашому виданні «Так ніхто не кохав».
У французькому місті Дьєпп наша землячка виборола бронзу на лівій руці серед жінок.
Вони, звичайно ж, розповідали про свою доньку, яка навчалася й працювала в Києві й у армреслінгу досягла успіхів, тож була думка при нагоді поспілкуватися і з нею. А тут й інформаційний привід: нинішньої осені на турнірі у французькому місті Дьєпп наша землячка не лише оцінювала рівень атлетів із 29 країн, а й, представляючи збірну України, виборола бронзу на лівій руці серед жінок. Більше того – з’ясувалося, що Олена в Луцьку якраз проходила стажування з адвокатури (свого часу вона закінчила Національну академію МВС) й люб’язно погодилася на зустріч…
—На уроках географії, які дуже любила, мені здавалося, що я подорожую. Хотілося більше знати про країни, континенти світу. І, навчаючись у п’ятому класі, — пригадує Олена, з чого розпочалось таке її захоплення, — якось попросила Святого Миколая, аби приніс мені Велику енциклопедію географії, рекламу якої десь побачила. Й він виконав моє прохання. І кожного вечора, запоравши з батьками господарство (воно в нас у Дольську завжди було велике), я в своїй кімнаті читала й мріяла, як‑то колись мандруватиму вже не віртуально.
А першим кроком у світ (поки що на Волині) стало навчання у Маяківській (нині Княгининській) школі–інтернаті, що в Луцькому районі. Сюди Олена вступила після восьмого класу, бо багато чула про цей заклад від тата й мами, які свого часу теж здобували тут середню освіту. Вона вирішила поєднати любов до географії, а точніш — до мандрівок світом, із вивченням англійської мови, «бо як подорожувати й не мати «ключика» до спілкування?»
— Саме в ліцеї, — каже жінка, — я, прийшовши у спортивний зал, й армреслінгом зацікавилася. І перше срібло та бронзу виборола на Чемпіонаті України серед юніорів. Настане час і цей вид спорту допоможе мені одержати в обласному управлінні міліції направлення для вступу в Національну академію МВС.
«Придумала, як стати суддею й не розлучатися із улюбленим видом спорту»
Правда, довелося пережити розчарування, коли, склавши успішно іспити, не побачила себе у списках курсантів обраного факультету підготовки кадрів кримінальної міліції. Аби не пропускати рік, скористалася пропозицією вчитися на юриста у тому ж виші. Але від мрії все ж не відмовилася й через рік уже була серед майбутніх оперативників.
— Уже навчаючись у виші, — розповідає Олена, — я перемогла на Чемпіонаті України, взяла участь у турнірі європейського рівня — й теж успішно. Але навчання, активна участь у громадському житті (я очолювала на курсі осередок самоврядування) забирали багато часу. Настав момент, коли зрозуміла, що не маю можливості тренуватися, аби виступати на турнірах. І тоді спіймала себе на думці, що є вихід: можна ж стати суддею й таки не розлучатися з улюбленим армреслінгом? По–перше, це круто. По–друге, це ж поїздки по світу — те, про що мріяла з дитинства, читаючи свою Велику енциклопедію географії.
Одна з моїх цілей — захищати права й свободи людей, які не можуть найняти собі адвоката.
А що наша героїня — людина, яка не відступає від поставленої мети, то свого вона й цього разу досягла. І бакалаврат закінчила з червоним дипломом, і в магістратуру вступила, і, склавши всі передбачені процедурою екзамени, стала суддею міжнародного рівня.
— Я настільки вірила, що все мені вдасться, — каже Олена, — що, їдучи на іспит, й суддівську футболку купила собі. І в 2017 році вже об’їхала пів Європи. Особливо почесно було одержати запрошення на професійний турнір «Злотий тур», який проходив у Польщі, куди з’їхалися найсильніші атлети світу. Пригадую, не задумуючись, купила в інтернеті квиток і зібралася в дорогу. Після «Злотого туру» мені вже важко порахувати країни, в яких була як суддя. Коли в паспорт закордонний загляну, то прочитаю: Казахстан, Малайзія, Китай… Це якщо тільки про Азію говорити…
І ось повернулася Олена в Україну з Малайзії з думкою, що на турнірах — і аматорських, і професійних — чомусь мало українців. Відповідь на це питання у неї була така: щоб поїхати в далеку країну, потрібно мати відповідні кошти
.
Тож треба зробити, аби і в нас проводилися такі змагання, і вже в Україну їхали іноземні спортсмени. Одне слово, 30 серпня 2019 року в нашій країні з’явилася професійна ліга з армреслінгу, яку заснувала Олена Кузьмич. Вона й стала її президенткою. Для того, аби цей вид спорту мав майбутнє, взялася з однодумцями за підготовку спортсменів з юних літ. На початку 2020–го, ще до пандемії, коли в Києві на одній сцені змагалися і діти, й дорослі, то за кількістю учасників було зареєстровано рекорд України, підтверджений відповідним сертифікатом.
«Треба йти якраз туди, де потрібна твоя допомога»
— На 2022 рік були великі плани, але війна поставила їх на паузу, — каже Олена. — Якщо про особисте говорити, то ми з моїм коханим Віталієм ще задовго до 24 лютого призначили весілля на останній місяць весни. Але вийшло по–іншому — святкування відклали на кращі часи. А 25 травня у вузькому колі друзів лише зареєстрували наш шлюб. Оскільки я вже в армреслінгу п’ятнадцять літ, то завдяки турнірам у різних країнах маю багато друзів за кордоном. І в перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли для киян найбезпечнішим прихистком стало метро, були телефонні дзвінки. Мене питали, чи потрібна допомога, запрошували до себе…
Олена з чоловіком дякували за пропозицію, але вирішили, що нікуди виїжджати не будуть, хоч декого це шокувало. А ось допомога, як говорили закордонним друзям, потрібна — тільки не їм, а Збройним силам України. Самі ж узялися волонтерити.
– І спортсмени мої з національної збірної з армреслінгу, — розповідає жінка, — так само відразу визначилися. Хтось у територіальну оборону записався чи пішов у ЗСУ. Хтось долучився до волонтерства (а дехто — просто втік, є й такі)… Принцип нашої роботи був і залишається один: все, що ми одержуємо від благодійних організацій (українських і закордонних) чи купуємо, має потрапити тим, кому воно справді необхідне.
Якщо свого часу наша героїня, судячи з почутого, бачила себе в підрозділі оперативників, котрі борються з економічними злочинами, то тепер пріоритети у неї дещо інші:
— Одна з моїх цілей — захищати права й свободи людей, які не можуть найняти собі адвоката. Останній рік показав, що треба йти якраз туди, де потрібна твоя допомога.
Олена Кузьмич пройшла конкурс у Норвезьку раду біженців, яка відкриває свої представництва у різних країнах світу.
Вона працюватиме юрисконсультом і допомагатиме беззахисним людям.
Читайте також: «За його наводкою знищено 117 одиниць ворожої техніки: як у волинській бригаді Тро служить «Афганець»»
