У свої 87 Галина Шафета мріє приготувати деруни для... Валерія Залужного

Навіть сивою-сивою вона лишається неймовірно красивою. А ще щирим Другом і Людиною з чуйним патріотичним серцем. Дружина легендарного редактора «Волині» світлої пам’яті Полікарпа Шафети Галина Степанівна часто телефонує в редакцію, розповідає про наболіле, запитує про наш біль, підказує теми для матеріалів, радить, що прочитати... І обов’язково завершує розмову красивим із прочитаного. От і днями каже: «Уявляєте, я вже думала, що поезію Ліни Костенко про мінне поле нинішнє покоління не розумітиме. А вона, виявляється, знову актуальна:

«...І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі!»
Тож сьогодні – слово Галині Степанівні.

Анкета читача «Волині»

1. Прізвище, ім’я, по батькові, вік, професія по життю... Галина Степанівна Шафета, 88-й рік, учителька математики. 

2. З газетою «Волинь» я... дружу ще зі школи. А виписував і читав її мій дідусь Черняк Никанор Григорович, три сини якого не вернулися з війни, яку тепер називають Другою світовою. Наймолодший загинув під Кенігсбергом, середульший помер від туберкульозу ноги, а найстарший потонув у річці, втікаючи з німецького полону. Читаючи газету, дідусь багато років сподівався знайти очевидців тих подій. 

3. Продовжте, будь ласка, це речення: «Бути дружиною головного редактора «Волині» – це... ...Розуміти частину  тих проблем, які йому доводилося вирішувати, щоб газету читали, розповідали іншим про цікаві публікації і, звичайно, вболівання за тираж. Коли приходив з роботи додому радісний чи сумний, я його розуміла. А він розумів мене, коли приносила зі школи учнівські зошити, які після домашніх обов’язків треба було перевіряти. Іноді до середини ночі.

4. Якби сьогодні Полікарп Шафета був живий... він радів би нинішній «Волині-новій». А молодим журналістам дякував би за правдиве слово і мужність. Мабуть, порівняв би з передовою на фронтах цієї дикої путінської війни. А ще щиро подякував би за добру пам’ять. Часом бачу, як біля меморіальної дошки Полікарпу Шафеті зупиняються люди, що проходять біля будинку... Приємно була здивована, що цьогоріч головний редактор Олександр Згоранець вручав премію імені Полікарпа Шафети журналісту Сергію Хомінському, який захищає Україну в ЗСУ. Заслужено. І дуже відповідально. Після цього дуже переживаю за Сергія і за всіх журналістів, які ведуть репортажі з передової.

5. Якщо порівняти теперішню війну і Другу світову... З дитинства я ненавиджу і проклинаю війну, як і Полікарп. А найстрашнішим у моєму житті залишиться 24 лютого 2022 року – це перехід кордону після ракетних ударів по Україні. Ніч ту я називаю диявольською. У натовпі біженців, які хотіли перетнути кордон, мене ледь не задавили разом із маленькими внуками і правнуками. Цей натовп, більшість у якому були іноземці, можна порівняти лише зі стадом найлютіших звірів... Я у цьому «дев’ятибальному штормовому морі людей» була найстаршою. З палицею та ще й у білій масці. Як мене не задавили, не знаю й досі. Трималась тоді за коляску, в якій лежав правнук Артемчик і яку нам несподівано подарував, коли ми входили в цей натовп, зовсім невідомий священник. Коли моя внучка Оля запропонувала йому гроші, він відмовився. Артемчик то плакав, то верещав. Поряд – 5-річна правнучка Олеся... Очевидно, плач і вереск діток (був із нами ще маленький родич Данилко, якому виповнилось лише рочок і три місяці), коляска, подарована невідомим священником, спасла тоді нас від ймовірної смерті бути розтоптаними цим лютим людським натовпом...

6. Найстрашніший мій спогад від тої війни... Платтячко. Моє перше в житті платтячко. Червоне, з парашута... Але маю перед тим зазначити одну історичну і родинну закономірність. Перша світова почалася, коли моїй мамі Теклі було 4 роки. Їх царський уряд виселяв у Курську, Воронезьку та Саратовську губернії. Жили потім іще в Полтаві... Мені було стільки ж років, коли у вересні 1939-го розпочалася Друга світова. У дитячій пам’яті – літак над нашим подвір’ям. Летів зі сходу на захід, скинув бомбу, від неї загорілась хата сусіда Бідіша. Я стояла під берізкою, що росла біля криниці. Мама мочить рядна, простині і навіть полотно. Подає батькові і дідові Грицю Гелюті, щоб іскри від сусідньої хати не перелетіли на солом’яну покрівлю нашої. Але перше пошите мамою платтячко було червоного кольору з парашута, який опинився на нашому полі за селом Дубова. Невідома доля парашутиста. А пригоди з тим моїм червоним платтячком були сумними: перший переляк і плач... Ловлю себе на тому, що в цьому році моїй правнучці Олесі виповниться 6 рочків і вона запам’ятає вже ті жахіття, що і я колись. Тому хочу запитати високопосадовців світу: «Якої з цих трьох воєн – моїх батьків, моєї, моїх правнуків – можна було не допустити, запобігти?!!». Хочеться прокричати слова Ліни Костенко: «Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра  ви».

7. Коли зараз повітряна тривога в Луцьку, я... не реагую. Та й укриття, окрім підвалу, близько нема. Якби й було, то «семиніжці» (так себе жартома називаю, бо до своїх двох ніг і палиці додаю ще й 4 колеса коляски, яка допомагає рухатися) непросто туди потрапити з п’ятого поверху. 

 8. Чи натиснули б на спусковий гачок, якби побачили перед собою путіна? путін...Чи рахував хтось, скільки разів звучить це слово щодня? А за всі роки царювання? Здається, піщинок на березі моря не більше. На мій погляд, якби слово «путін» звучало менше, то сидів би він у своєму бункері і мовчав би. А за звірства нехай його судить міжнародний трибунал. Бо, маючи найбільшу в світі територію, міг би для своїх росіян побудувати рай. Не на Захід втікали б люди, а в росію. Площа понад 17 млн кв. км, а йому ще мало?! Захоплює ще й українську територію, і небо, і моря... Суд над ним буде. І публікації вашої газети матимуть право служити доказами в цьому суді.

Якби знала, що до мене додому завітає сам Залужний, приготувала б йому... Звісно, волинські деруни. Тим паче, що він служив у нашому Володимирі. Так що, пане Валерію, чекаю з Перемогою!

 9. Коли закінчиться війна з росією? 
«Коли закінчиться... Коли... Усі говорять, що нескоро. Але готую я столиІ промовляю: «Скоро, скоро.Ще день, ще ніч. Та й ще зима. А там весна і перші грози. Коли закінчиться війна, Я вам нарву букет мімози!!!» (Галина Потопляк).

10. Якби знала, що до мене додому завітає сам Залужний, приготувала б йому... Звісно, волинські деруни. Тим паче, що він служив у нашому Володимирі. Так що, пане Валерію, чекаю з Перемогою!

11. Слово, яким мене підкорив коханий... На цей пункт анкети я хочу відповісти рядками поезії Сіми Кордунової. Бо саме у листопаді минає 26 років, коли не стало мого Полікарпа:
А я пишу тобі листи, хоч ти їх не читаєш,пишу під шепіт самоти, 
що навпіл душу крає...  Коли Полікарп навчався у Львівському університеті, він майже щодня присилав мені листи. Кілька збереглось. У них нема слів «кохаю», «люблю»... Жартуючи, Полікарп казав: «Я ж довів це...». Адже є такі чоловіки, які сьогодні так промовляють одній, завтра – іншій і т. д. до нескінченності, як кажуть математики. Ми з Полікарпом знайомі були змалечку, адже вчилися в одному класі Дубівськоі семирічної школи. Якось на уроці треба було з підручника перемалювати вошу. Я дуже любила малювати і виконала завдання, але вчителю Кондренку не показала... Чому? Бо хтось на перерві домалював штани тій воші. Підозра впала на Поліка. 

12. А Богу я процитувала б такі рядки... І хоч моя улюблена поетеса – Ліна Костенко, я б зачитала оновлений Славень України у виконанні Олега Винника: 
«Буде жити Україна!
І не вмре ніколи!
Хто до нас прийшов з війною,
Буде гнити в полі! «Не убий!» – 
Слова Господні –
Істина єдина!
Хто з мечем прийде
 вбивати,
Від меча й загине!
Ми не станем на коліна!
Козаки, тримаймось!
Україна наша вільна!
З нами Бог! Єднаймось!» 

Читайте також: На Волині зводять стіну на кордоні з Білоруссю (Фото).