Сергій Хомінський.
Як мені вручали медаль «За визволення Києва»
Глянув лейтенант Хомінський зранку на календар – 1 листопада. І згадалося йому, як 19 років тому він одержав медаль «За визволення Києва»… Не хвилюйтеся – з глузду я не з’їхав…
Було це восени 2003-го. На той момент я, студент-журналіст, уже понад пів року працював у парламентській газеті «Голос України».
Наближалася 60-та річниця визволення Києва від фашистів. І хтось в оточенні Президента Кучми напоумив рудочубого гаранта виправити одну історичну несправедливість. Мовляв, відразу після війни в СРСР введено медалі
«За визволення Белграда», «За визволення Варшави», «За визволення Праги» – а медалі «За визволення Києва» не було. Хоча саме битва за Київ стала однією з найграндіозніших, найвизначальніших і, на превеликий жаль, найкровопролитніших сторінок тієї війни.
Великих капіталовкладень запровадження і виготовлення такої медалі не передбачало, адже учасникам тих подій на той момент мало бути років щонайменше по 80–85, і в живих їх лишалося зовсім небагато. А геть непопулярному серед народу Кучмі – таки піар… Тож задумку швидко втілили в життя.
Ну й на початку листопада 2003-го Київський міський військкомат зібрав зо три десятки сивочолих ветеранів і влаштував їм справді цікаву програму на цілий день. А моїм редакційним завданням було висвітлити це в репортажі.
Спочатку поїхали автобусом до Переяслава-Хмельницького, де відвідали кілька музеїв (а загалом їх у Переяславі десятки!). Зокрема, побачили відому діораму «Битва за Дніпро в районі Переяслава і створення Букринського плацдарму восени 1943 року».
Потім учасникам тих вікопомних подій урочисто вручили ті самі медалі, після чого ми поїхали в один із приміських дитячих таборів (який цієї пори, звісно, за прямим призначенням не працював).
Там для стареньких накрили пристойний стіл, організували культурну програму з піснями під баян тощо. Після обіду ми вийшли прогулятися навколишнім лісом, погрілися біля багаття. А потім ще раз сіли за стіл – трішки підвечеряти перед поверненням до Києва.
Атмосфера вирізнялася теплотою і душевністю. Бо й ветерани ті були справжніми.
Було серед учасників тієї поїздки навіть кілька Героїв Радянського Союзу. Проте найбільше мою увагу привертав дідусь у старенькій маринатці (так називають на Житомирщині піджак. – Ред.)… з п’ятьма медалями «За відвагу» на ній. Для розуміння масштабу: більше – шість таких медалей – у всьому СРСР мала лише одна людина – померлий ще 1975-го сержант Семен Грецов…
Звісно, на всю цю живу історію я дивився з величезним захватом, ну й старанно збирав матеріал, розуміючи, що про таких людей гріх буде не зробити класний репортаж!
Нарешті ми всідаємося в автобус і рушаємо в напрямку Києва. Ветерани продовжують спілкуватися між собою, я переглядаю зроблені протягом дня записи в блокноті, а військовий комісар («головний» у нашій групі) ретельно вивчає якісь папери. Аж ось він піднімається й каже:
– Ви уявляєте – вже тричі перевірив! Усіх, кого мали – нагородили, а одна медаль таки лишилася! Мабуть, «запасну» нам із Міністерства оборони надіслали…
І раптом один із ветеранів «видає» (як зараз пам’ятаю – російською):
– Так с намі тут сєводня парєньок молодой бил – кореспондєнтік с газєти. Вніматєльний такой – распрашивал всєх цєлий дєнь, запісивал… Давайтє і єго наградім!
– Так с намі тут сєводня парєньок молодой бил – кореспондєнтік с газєти. Вніматєльний такой – распрашивал всєх цєлий дєнь, запісивал… Давайтє і єго наградім!
Я з переляку втискаюся в сидіння. Роззявляю рота, аби заперечувати, – проте не можу вимовити ані слова…
Військовий комісар також заскочений. Проте відразу кілька ветеранських голосів підхоплюють ідею:
– Все правильно, заслужив хлопчина!
– Маладєц парнішка – нужно отмєтіть!
– Воєнкоме, не тягни кота за хвіст – медаль кореспонденту!
Комісар зітхає, проте заперечувати не наважується. Сідає й прямо на коліні вписує в книжечку до нагороди мої прізвище, ім’я та по батькові.
Ще мить – і медаль уже чіпляють мені на груди. Ну й, звісно, наливають «фронтові» 100 грамів…
Відтоді спливло 19 років, проте ця нагорода досі зберігається в серванті у батьківській квартирі – на пам’ять про людей із тієї поїздки, на пам’ять про моїх дідів-фронтовиків Станіслава Хомінського і Миколу Комареуса.
Адже тоді – восени 1943-го – вони відвоювали не лише Букринський та Лютізький плацдарми для подальшого наступу на фашизм. Вони відвоювали плацдарм для подальшої боротьби за Україну. І «хто б там що кому не говорив», а саме Україна і українці (у лавах як Червоної армії, так і УПА) зробили найбільший і вирішальний внесок у перемогу над фашизмом (за колосальної підтримки антигітлерівської коаліції).
Сьогодні українці мають шанс ще раз увійти в історію – перемігши (цього разу за підтримки антипутінської коаліції) здичавілу орду рашизму…
Сергій ХОМІНСЬКИЙ,
речник 100-ї бригади ТРО Волині
Читайте також: «У Луцьку на тихому аукціоні зібрали 24 тисячі гривень для ЗСУ (Фото)»
