На українській митниці горе–волонтер сміливо став в чергу першим для проходження контролю.
«Хтось застряг в Україні? Знаю, за скільки витягнути»
Після піврічної розлуки вдивлялася в свою країну очима й серцем. Україна, відколи почалася війна, вже на кордоні попереджає про небезпеку сигналами повітряної тривоги. Тоді границя миттєво закривається для всіх. Потоки автомобілів із рідної й протилежної сторін стають нерухомими, а з вантажівок s легковиків, які не перестають рухатися з обох країн навіть під тривожним виттям, вишиковуються довжелезні черги
Так складається, що із закордоння в Україну завжди повертаюся на світанку. Доки сирени у Львові мовчать, місто, здавалося, звично починає свій робочий день. Хіба що на вокзалі більше, ніж у мирні дні, людей із валізами. Й чоловіків у військовій формі: хтось їде на війну, побачившись, наговорившись із ріднею, інші спішать у короткі відпустки. У таких на обличчі втома, а в очах — щастя від очікуваної зустрічі із сім’ями, родинами, друзями. Разом із такими захисниками в пам’яті, на жаль, закарбувалося й споглядання чоловічої негідності.
У зворотній дорозі з України до Польщі в автобус із майже чотирма десятками жінок та дітей заходять четверо чоловіків. Троє з них поважного віку, а четвертий — молодик років 35, який виявився моїм сусідом по кріслу. Щойно автобус рушає з місця, він узявся за телефон.
«Напевне, їде до когось у волонтерських справах», — роблю висновок, чуючи мимохіть початок його розмови з кимось, а вже через кілька секунд моє припущення лопає, наче мильна бульбашка.
«Напевне, їде до когось у волонтерських справах», — роблю висновок, чуючи мимохіть початок його розмови з кимось, а вже через кілька секунд моє припущення лопає, наче мильна бульбашка.
«Вже в дорозі, готуйся, завтра буду в тебе. Зняв у Вроцлаві квартиру. Заживемо тепер. Як їду? Як волонтер, звісно», — не перестає сипати гонором у слухавку інтелігент із вигляду.
Наскільки розумію, його співрозмовниця дивується, як вдалося дістати документи, що дозволяють особі призовного віку у час війни перетнути кордон.
«Та все в нас можна. Треба потрібних людей. Повітряної тривоги нема, черги на кордоні теж, так що чекай, скоро буду… — тішить когось утікач і з почуттям всемогутності додає: — Мало не забув. Якщо хтось із твоїх застряг в Україні — витягнемо. Приїду — розкажу, за скільки грошей то робиться».
Ту потворну балаканину зупиняє перевірка на блокпосту. Пасажир із надсерйозним виглядом розкриває папку й показує перевіряючому якийсь папір. Військовий дивиться на нього й дає добро на проїзд, хоча напевне знає, чому це робить…
На українській митниці горе–волонтер сміливо стає в чергу першим для проходження контролю й «застрягає» біля віконця на довгі пів години. Паперів у блискучих файлах показував ще кілька, просився комусь зателефонувати, дзвонив і так когось собачив, що аж втирав спітнілий лоб.
Не помогло. Похнюпивши голову, «рішало» вже без гонору забрав з автобуса свій рюкзак…
Леся ВЛАШИНЕЦЬ,
редактор відділу реклами газети «Волинь»
Читайте також: «Помер Пес Крим, який постраждав внаслідок удару по Дніпру і плакав на руїнах».
