Тривали обстріли, закінчувалися запаси їжі, Вікторія не знала, чи в безпеці дитина, тому вирішила забрати її з собою на «Азовсталь».
Медсестра, яку рашисти розлучили з донькою: «Хочу подякувати за Алісу, але абонент не відповідає»
Історія 4-річної Аліси з «Азовсталі», яку під час фільтрації розлучили з мамою і яку незнайома жінка вивезла до Запоріжжя, у травні сколихнула весь світ. Мама ж, військова медикиня, потрапила у російський полон і пів року провела за ґратами, не знаючи, де її дитина і як почувається. 17 жовтня Вікторія Обідіна зі 103 іншими українськими жінками повернулася в Україну
Уже вдруге втратила дім
Вікторія Обідіна родом із Волноваського району на Донеччині. Зараз це непідконтрольна Україні територія. Працювала в Донецьку, а коли 2014-го там оголосили так звану днр, виїхала в Маріуполь. І ось через 8 років неможливо повернутися і в це місто.
Квартира, яку вона з донькою винаймала в Маріуполі, згоріла, жінка бачила фото...
Спершу Вікторія працювала медсестрою, а 1 червня 2021 року підписала контракт про службу у ЗСУ. 10 березня Обідіна за наказом командира прибула на комбінат «Азовсталь» у Маріуполі. Її донька, 4-річна Аліса, залишалася з нянею та родичами. Але вже через 10 днів жінка зрозуміла, що ситуація погіршується: тривали обстріли, закінчувалися запаси їжі, вона не знала, чи в безпеці дитина, тому вирішила забрати її з собою на «Азовсталь». «Мені допоміг молодий військовий, який забрав Алісу і привіз до мене.
Через велику кількість поранених я не могла приділяти Алісі багато уваги.
На жаль, пізніше він загинув», – згадує Вікторія.
На «Азовсталі» було декілька бункерів із цивільними та військовими. У тому, де працювала Вікторія, Аліса була єдиною дитиною. Медикиня з усмішкою згадує, як донька сказала: «Мамо, мені нудно. Давай я тобі допомагатиму», – відтак стала роздавати пораненим знеболювальні.
«Ми не піднімалися на вулицю, адже обстріли не припинялися. Доня мала з собою іграшку. Ми писали, вчили цифри і букви. Намагалися розважатися, – розповідає Вікторія Обідіна про будні на «Азовсталі». – Щоправда, через велику кількість поранених я не могла приділяти Алісі багато уваги».
До підземного сховища долинали звуки вибухів. Над ними складалися поверхи, падали стіни й перекриття цехів металургійного комбінату. Вже після їхнього виїзду побратими розповіли, що з бункера можна було побачити небо...
«Мамо, це наш останній день?»
«Час у бункері спливав непомітно. Ми не стежили, яке нині число, день зараз чи ніч. Поранених було дуже багато, вони потребували постійного догляду», – розповідає медикиня і чесно зізнається, що не думала вийти звідти живою – настільки сильними були обстріли.
«Одного разу Аліса запитала: «Мамо, це наш останній день?». І хоч я розуміла, що, мабуть, так, але дитині відповіла, що все буде добре, – згадує Вікторія. – Аліса знала, що в нас уже немає дому, нема куди повертатися, що вона більше не гратиметься своїми іграшками... Донька розуміла, що в нас буде інше життя».
На запитання, чи шкодує за своїм помешканням у Маріуполі, Вікторія відповіла філософськи: «Хай це буде платою за те, що ми живі».
Коли Червоний Хрест організував коридор для вивозу цивільних з «Азовсталі», Вікторія з Алісою за наказом свого командира спробувала виїхати, хоч і добре розуміла ризики: «Іншого вибору в мене не було. Ми знали, що нас чекає полон. А брати з собою в полон дитину – значно небезпечніше. Тому варто було спробувати».
«Через доньку на мене могли ще більше тиснути»
Одразу на фільтраційному пункті в Безіменному Вікторії сказали, що вона не проходить перевірку, бо військова, тож її відправлять у полон, а доньку – в дитбудинок. З Безіменного колона мала вирушити через два дні. Жінці дозволили цей час побути з дитиною. Тоді в наметовому містечку вона й познайомилася з Валерією. Дівчина запропонувала допомогу, сказала, що вивезе Алісу до Запоріжжя. Вікторія погодилася і написала на неї довіреність. 7 травня Аліса поїхала в Запоріжжя, а Вікторія – в Мангуський райвідділок поліції.
«Там з мене намагалися вибити свідчення. Те саме робили і в донецькому УБОЗі. Мене змусили записати інтерв'ю, де я зверталася до Ірини Верещук з проханням повернути мені дитину», – каже військова. Насправді, зізнається вона, прекрасно розуміла, що через доньку на неї могли ще більше тиснути: «Я б не допустила, аби дитині робили боляче, і розповіла б усе, що знала». Після інтерв’ю
Вікторії дали зателефонувати мамі – так дізналася, що Аліса дісталася до Запоріжжя. Що було з її дитиною далі, чи зустрілася вона з бабусею, – про це жінка не знала майже пів року.
Про полон Вікторія розповідає скупими фразами: 11 людей у двомісній камері, відсутність питної води, неїстівна їжа, брак свіжого повітря, психологічний тиск. З моменту розлуки жінка нічого не чула про доньку, тож просила про дзвінок.
3 жовтня Алісі виповнилося 5 років. Вікторії дозволили зателефонувати. Вона лише встигла привітати її і повідомити, що перебуває в Оленівці. Тішило вже те, що донька в безпеці, що про неї дбає мама – бабуся дівчинки. Це додало сил та надії. «Мені залишалося просто чекати обміну. Ми знали, що колись нас обміняють», – ділиться спогадами Вікторія.
14 жовтня в камеру зайшли й назвали прізвища трьох жінок, які перебували в колонії разом з Обідіною. Її прізвища у списку не було. «Я почала бити тривогу, просилася їхати з усіма», – згадує військова і досі не вірить, що все вдалося...
Вікторія проходить реабілітацію і чекає на відновлення усіх документів. Тільки після цього
вона зможе побачитися з донькою.
Везли зі зв'язаними руками і закритими очима «Уралами» і вантажним літаком. Про те, що вони вже під Запоріжжям, сказала котрась із жінок-полонених, яка впізнала дорогу. До останнього не вірилося, що це обмін. У перші хвилини після звільнення Вікторія подзвонила мамі, для якої це теж було несподівано, адже родичів не попереджають, щоб не давати марної надії, якщо обмін зірветься.
«Тепер ми з донею спілкуємося щодня – надолужуємо втрачене»
Аліса з бабусею живе у Польщі, ходить у дитсадок, займається танцями і вивчає польську мову. Вікторія ж проходить реабілітацію, про тривалість якої медики наразі нічого не повідомляють, і чекає на відновлення усіх документів. Тільки після цього вона зможе побачитися з донькою.
Жінка каже, що хотіла б подякувати за порятунок Аліси дівчині, яка вивезла дитину з фільтраційного табору до Запоріжжя, та не може її знайти. «Її звати Валерія. Мабуть, вона змінила номер телефону. Шкода, що я не змогла їй зателефонувати», – пояснює Вікторія.
У Запоріжжі маленькою Алісою опікувалася працівниця облради Злата Некрасова. Вже потім дівчинку забрав дядько, який відвіз її до бабусі.
Вікторії дуже сподобався Дніпро. Колишня військовополонена несміливо будує плани на майбутнє: «Спершу поїду до доньки в Польщу.
Але після закінчення війни, звісно, повернуся в Україну. Думаю, ми житимемо в Дніпрі», – з надією каже Вікторія Обідіна.
Читайте також: «Чоловік закопав українські прапори, щоб не дістались загарбникам».
