«Якщо буде наступ з білорусі, візьму в руки автомат» - волинянин Віктор Литвинюк

Анкета читача «Волині»

1. Прізвище, ім’я, по батькові, вік, професія по життю… Віктор Петрович Литвинюк, 70 років, інженер-геодезист.

2. З газетою «Волинь» я… спілкуюся з 1978 року, відколи після закінчення Львівського політехнічного інституту приїхав у Нововолинськ. Потрапив у багатотисячний колектив заводу СТО – спочатку на технічну посаду, згодом працював заступником директора із соціальних питань. Тоді там працювало чимало молоді, якій потрібне було житло. Почали його зводити власними силами, пробивати в найвищих чиновницьких кабінетах стіну байдужості й нерозуміння. Поставало й чимало інших викликів. Багато відповідей на питання, що хвилювали, знаходив у газеті «Волинь», яку читали мало не в кожній хаті й квартирі. Дуже горджуся, що мав можливість спілкуватися зі справжніми майстрами слова – колишніми редакторами Полікарпом Шафетою, Степаном Сачуком, нинішнім – Олександром Згоранцем.

3. Найбільше гріють душу спогади… про те, що в збудованих нами дев’ятиповерхових гуртожитках на вулицях Луцькій та Галана, у стоквартирному будинку на 15-му мікрорайоні досі проживають люди. Що мені разом з однодумцями вдалося звести будинок для військових у Володимирі на вулиці Ковельській, згодом у Нововолинську – на вулиці Кобзаря, де вперше встановили індивідуальне опалення. Потім взялися зробити фактично на пустирі в Іваничах ринок, брали участь у будівництві тамтешньої лікарні.
Показовою стала робота першого в шахтарському місті виробничого кооперативу – МП «Модуль», на якому ми щомісяця випускали до 50 тисяч статорів на Львівський «Біофізприлад» та більше 60 тисяч трансформаторів для телевізійної техніки, що вироблялася в Чернігові! При оборотах у 250 тисяч доларів (!) на місяць ми були найбільшими платниками податків до місцевої казни. 

4. Випадки, які хотів би викреслити з пам’яті… це коли на нашому малому підприємстві хотіли зробити гучну справу. Втрачено було не лише багато часу, ресурсів, а й здоров’я, прийшло розчарування в деяких людях. Але найгірше, що через стресові ситуації померла моя дружина.

5. Нововолинський «Кроноспан УА» — це для вас… особлива сторінка в біографії. Довелося докласти чимало фізичних і моральних зусиль, аби на виробничих площах колишньої бавовнопрядильної фабрики з’явилося нове сучасне підприємство з мільйонними іноземними інвестиціями. Була конкурентна боротьба, звинувачення в надзвичайній шкідливості цього заводу, але життя все спростувало. Вважаю, що був зроблений правильний крок — сучасне високотехнологічне підприємство з прогресивними системами екологічного захисту не лише створило чимало робочих місць, а й зайняло чільне місце як основний платник податків, надійний партнер у багатьох соціальних проєктах міста. А з огляду на те, що Нововолинське відділення Пенсійного фонду лише на 47 відсотків забезпечене коштами своїх підприємств, то такі виробництва мають бути на вагу золота.

6. 70 років — з вашої точки зору це… зовсім небагато. Хоча добре пам’ятаю: коли в 35–літньому віці трагічно загинув мій батько, тоді здавалося, що йому немало вже років…. А коли сам дожив до таких літ, жахнувся: як можна помирати таким молодим? І зараз почуваюся в силі, з великим внутрішнім бажанням багато що зробити. Стараюся зайвий раз не згадувати, коли щось турбує, аби дружина не казала: «Заглянь у паспорт…»

7. Що допомогло гідно перенести всі негаразди в особистому житті?
Напевно, підтримка сім’ї. Щодо робочих інцидентів, то спочатку моєму обуренню не було меж, хотів подавати в суд для компенсації матеріальних і моральних збитків. Згодом передумав, зважуючи всі «за» і «проти». Непростим психологічним моментом, а то й справжнім випробуванням стало також рішення найстаршої доньки піти в монастир, повністю себе віддати служінню Богу. Тепер розумію, що це був її шлях, до якого вона готувалася заздалегідь, її свідомий вибір.

8. Розраду і духовні сили шукаєте в… дітях, які виросли достойними людьми, добре себе зарекомендували в професійних напрямках, які вибрали. Так склалося, що вони вже кілька років мешкають за кордоном. Тішуся двома внуками.

9. Маючи можливість жити і працювати в європейських країнах, ви не виїхали з України, тому що… Нововолинськ, Волинь, Україна — це мій дім, моя країна, де я маю бути. А якщо врахувати небезпеку, яка нависла, то цей внутрішній потяг потроюється. А ще вважаю аморальним залишати того, хто в біді. Болить душа, що гинуть на передовій молоді юнаки, дівчата — цвіт нації.

Нововолинськ, Волинь, Україна — це мій дім, моя країна, де я маю бути. А якщо врахувати небезпеку, яка нависла, то цей внутрішній потяг потроюється.

10. Воювати з озвірілим ворогом готовий за умови… якби взяли на фронт. Тільки роки вже не ті. Але якщо буде наступ з білорусі, візьму в руки автомат. Пригадую, як ще десятикласником у 1969–му під час конфлікту на острові Даманський, коли виникли напружені стосунки з Китаєм, я пішов у військкомат у Володимирі проситися в армію. Тоді воєнком сказав: «Синку, йди додому й допомагай своїй багатодітній мамі (в сім’ї було 5 дітей)».

11. Справжній друг — це… коли він погодиться віддати тобі свою нирку, а ти йому — свою. Тому таких багато не буває. А просто друзів, з якими пройшли Майдани й зараз зустрічаємося та обговорюємо поточні події, є багато.

12. Найбільше болить зараз те, що… за 30 років не змогли побудувати повноцінну незалежну Україну, з незалежними інституціями, демократичним устроєм. Не змогли викорінити корупцію, яка, що дуже ганебно, проявляється на всіх рівнях навіть у нинішній воєнний час.

13. Політики, з якими пішли б у розвідку… якби мене взяли (сміється) — це генерал Валерій Залужний і політик Ігор Смєшко, яких вважаю державниками з великої літери.

14. Улюблена книга, яку перечитую не раз… «Три товариші» німецького письменника–романіста Еріха Марії Ремарка, яка співзвучна з нинішнім часом. Там дуже тонко виписано психологічний стан людини в післявоєнний період, неподоланну жадобу до життя.

15. Найчастіше в Бога прошу… опіки й благословення для України, своєї сім’ї і всіх волинян. 

Читайте також: Ситуація на кордоні з білоруссю станом на ранок 18 листопада.