«Син обняв мене й тримав, а то б ударною хвилею  на стіну кинуло»

«На підлозі було безпечніше спати, ніж у ліжку»

Дім, у якому живе Тетяна Андріївна, стоїть на Салтівці. А це ж якраз той спальний район на околиці Харкова поблизу об’їзної дороги, з‑за якої наступали війська росії, намагаючись штурмом узяти місто. Він і постраждав найбільше уже з перших днів.

— Невістка з дочками, — розповідає жінка, — виїхала в Чехію ще дев’ятого березня, хоч їхній дім трохи далі від об’їзної дороги. Вона настільки боялася за життя дітей, що в неї істерика починалася, як тільки десь бабахкало. На цей час наплив пасажирів на залізниці зменшився. Можна було навіть сісти. А в перші дні людей стільки набивалося у вагон, що, як кажуть, на одній нозі доводилося стояти. Так моя знайома двадцять годин добиралася до Львова. Син

Сергій залишився, хоч і звільнений від військової служби через хворобу та й має бронь, бо працює в тепломережах (він і зараз у Харкові, хоч уже в квартирі знайомих живе, бо його настільки зруйнована, що там не можна залишатися).

Я скільки могла, то трималася свого житла. Пригадую, як одного дня під час бомбардування в квартирі, яка на першому поверсі, вікна повилітали, двері у ванній. Якраз був син — обняв мене й тримав, а то б ударною хвилею на стіну кинуло.

Одне слово, було дуже страшно. Але Тетяна Андріївна ще й після цього майже місяць не покидала рідної домівки. Коли були сильні вибухи, забиралася в закапелок, де навіть не дві, а три стіни захищали, й сиділа на кріслі.

Зморившись, сидячи й засинала. А якщо й лягала, коли стихало, то не в ліжко. А на підлогу, де почувалась безпечніше. Потім син таки забрав матір до себе вглиб Салтівки, а за якийсь час перевіз у ще дальший район.

— Справа в тому, — каже наша героїня, — що в селі Циркуни в перший день війни вже були росіяни. Якщо спочатку блокпост стояв перед нашим мікрорайоном, то невдовзі перемістився буквально до нас. Сидиш у квартирі чи в коридорі–тамбурі, де ховалися з сусідами, і чуєш кулеметну чергу. Сергій, побачивши, що залишатися тут небезпечно, завіз мене до моєї сестри. Знаючи мою натуру (що думаю, то те й говорю), він все просив, щоб я, як прийдуть росіяни, не розмовляла з ними, не дивилась нікому з них в очі. Син, відчуваючи, що я не хочу покидати Харків, обурювався:

«Мамо, за що ти тримаєшся — за холодильник, телевізор?.. Про своє життя подумай». Я справді трималася за те, що було нажите впродовж багатьох літ. Бо ж тепер, коли живу на пенсію, хіба куплю щось, якщо втрачу?»

«Тут нам добре — і побутові умови хороші, й медичним обслуговуванням ми забезпечені»

У кінці квітня Тетяна Шляхова таки вирушила з рідного міста. Вона приїхала у село Грем’яче, що на Ківерцівщині, оскільки тут живе брат її вже покійного чоловіка («років п’ятдесят тому строкову службу на Волині проходив, женився тут і залишився назовсім»).

— Я покидала свій Харків з думкою, що через якийсь місяць повернуся додому. А розлука з рідним домом он як затягнулася, — каже жінка. — У Грем’ячому два місяці жила. Вже й незручно стало, бо ж запевнила рідню, що ненадовго приїхала. І от якось, коли була в Цумані, то зі мною розговорилася якась жінка, котра по розмові зрозуміла, що я з переселенців. А коли почула від мене, що я хотіла б якесь житло знайти, то й підказала, що в Цумані таким прихистком став дитячий садок. Там поселився її син, який в числі перших приїхав на Волинь. Тож наступного дня я вже була в голови громади. Анатолій Васильович без довгих моїх передмов спитав: «Хочете поселитися в нас?». А почувши мою ствердну відповідь, у телефонній розмові зразу ж вирішив це питання. Тож із 29 червня я живу в дитячому садочку. Тут нам добре — і побутові умови хороші, й медичним обслуговуванням ми забезпечені. Оскільки хворію на діабет, то одержую безкоштовні ліки.

Сидиш у квартирі чи в коридорі-тамбурі, де ховалися з сусідами, і чуєш кулеметну чергу.

Правда, як розповіла Тетяна Андріївна, вона перебралася з кімнати, в якій жила із жінкою з Донеччини, — обладнала собі спальню в приміщенні роздягальні. Переселенки вирішили, що їм, у їхньому поважному віці, так буде комфортніше. А зустрічаються вони на території загального користування, коли, наприклад, готують собі їжу. Тут є плитка, холодильник.

 — Я ж зібралася в дорогу з однією сумкою, в яку поклала найнеобхідніше, — розповідає Тетяна Шляхова. — Це вже тут на гуманітарці й одяг мені дали безкоштовно, відповідно до пори року, бо ж, коли покидала Харків, то ще холодно було. І постіллю забезпечили. А ще різні крупи, цукор дають. Все ж моє вдома залишилося…

«У стінах деяких будинків стирчали ракети, які не розірвалися...»

Тетяна Андріївна при згадці про Харків, про те, яким покидала місто, розповідає:

— Як у страшному фільмі, в стінах деяких будинків стирчали ракети, які влучили, але не розірвалися. На вулиці можна було побачити величезні нори, які залишалися на місцях, де сапери прибирали ракету, що врізалася в землю.

У моєму домі, як і в сусідніх, вікна забиті тирсоплитами, щоб якось вберегти квартири від дощу. Знаю від сина, що вцілів будинок і донині. А є ж люди, які не мають куди повертатися! Сергій телефонує мені вранці і ввечері — я мушу знати, як ніч у нього минула, день. А йому треба почути мій голос — як я тут живу? Хіба я колись думала, що опинюся на Волині?

З головою Цуманської громади Анатолієм Дорощуком, який того дня теж завітав у дитячий садок, де живуть переселенці, Тетяна Андріївна розмовляла, як із давнім знайомим. Він розпитував, як їй живеться — може, є якісь питання чи побажання? Жінка дякувала йому за турботу, завдяки якій легше пережити те випробування, яке прийшло з війною.

— Таких людей зі статусом тимчасово переміщених осіб, — розповів Анатолій Васильович, — за вісім місяців було багато. У Цумані й селах громади, а їх у нас п’ятнадцять, у травні — червні проживало й вісімсот. Зараз — десь триста. Зокрема, у дитячому садку поселялося сорок чоловік. Зараз є двадцять сім. Число міняється — одні повертаються додому, коли чують, що там уже спокійніше, інші прибувають із тих регіонів, де йдуть бої.

…Ось і Тетяна Шляхова мріє про той день, коли й вона вирушить до свого Харкова. Коли знову збереться їхня родина й про все пережите згадуватимуть, як про страшний сон. 

Читайте також: «За наводкою Афганця знищено  117 одиниць російської техніки».