Війна 26.11.2022, 16:55

Тренерка з Харкова врятувала від обстрілів 12 юних спортсменок (Фото)

Понад 30 літ харків’янка Елеонора Чек віддала улюбленій справі – заняттям з баскетболу з дітками. Серед її вихованців – учасники національної збірної, багаторазові чемпіони. Напередодні війни вона повезла підопічних на змагання – виборювати перемогу. Натомість довелося боротися за життя цих діточок. Обстріли з танків, бомбардування, холодні укриття – всі ці жахи 12 юних спортсменок пережили далеко від дому, в розлуці з батьками. Аби вціліти, вони не мали іншого вибору, як повністю довіритися тренерці Еллі

«Уявіть: усі діти віддали мені свої павербанки»

23 лютого команда 12–13-річних баскетболісток виїхала з Харкова до Києва для участі у півфіналі Чемпіонату України. Встигли провести першу гру. А наступного ранку почули незвичний гул літаків.

– 24 лютого зранечку телефонували нажахані батьки дітей, яких я повезла на змагання, – каже Елеонора Чек. – Ми добре чули вибухи, оскільки мешкали на базі у Пущі-Водиці – районі столиці неподалік Гостомеля, де відбувалися активні бойові дії. Щоб убезпечитися, заховалися у бомбосховищі школи. Там було багатолюдно.

Як розповідає тренерка, волонтери в перший же воєнний вечір завезли до укриття матраци та воду. Проте це не давало гарантії виживання.

– Я розуміла: почнуться хвороби, проблеми з їжею... Відчувала колосальну відповідальність.

25-го вирішила будь-що вибиратися з Києва, – згадує пані Чек.

Я знайшла вільний куточок, обклала дівчат валізами, сказала, щоб навіть не ворушилися, а сама помчала шукати, куди можна виїхати.

Десятки дзвінків, години відчайдушних пошуків – і їй вдалося знайти автомобіль, аби доправити підопічних до вокзалу. Це був маленький «бусик» лише на 6 місць, а потрібно вивезти 11 дітей (одну дівчинку на той момент уже забрали батьки). Зате авто мало велике багажне відділення, тож вдалося помістити всіх дівчат і їхні сумки. Кілька годин небезпечною дорогою... На вокзалі – тиснява, десятки тисяч людей. Як не розгубити своїх?

– Я знайшла вільний куточок, обклала дівчат валізами, сказала, щоб навіть не ворушилися, а сама помчала шукати, куди можна виїхати. Майже 5 годин бігала то нагору до кас, то вниз до дітей, – розповідає тренерка.
При цьому вона постійно тримала зв'язок з батьками підопічних: усі страшенно переживали, адже ніхто не розумів, коли та як вони виберуться і що буде далі. Заряд на телефоні стрімко наближався до нуля.

– Уявіть: усі діти віддали мені свої павербанки, щоб я могла бути в інтернеті та якось керувати процесом. Усі мені довірилися на 1000% – і дівчатка, і їхні батьки. Я не мала права підвести, – тремтячим від хвилювання голосом каже Елеонора Чек.

«Моя робота – це моє життя», – каже Елеонора Чек.

«Майже не спала, була з дівчатками 24/7»

Харків не приймав... Надвечір їй таки вдалося втиснутися з підопічними на потяг до Дніпра. Люди розміщувалися навіть на верхніх полицях і в тамбурах. Але для дітей місця знаходили. До Дніпра прибули вночі, під час комендантської години. Довелося ночувати на вокзалі. А вранці батьки однієї з дівчат прислали за ними автобус, домовившись про прихисток у соціальному центрі в місті Красноград, що за 100 км від Харкова.

Волонтери в перший же воєнний вечір завезли до укриття матраци та воду. Проте тренерка розуміла: треба вивозити дітей.

– Матуся нашої Олександри Афанасенко приїхала з млинцями, бутербродами, гарячим чаєм – нагодувала діток. Всіх обнімала, плакала... Цих моментів не забути, – ділиться емоціями жінка.

Наступні 10 діб спортсменки і тренерка провели в соціальному центрі, де їх забезпечили ліжками, їжею. Батьки поступово приїжджали по своїх дітей.

– Я була з дівчатками 24/7, намагалася всіляко відволікти їх від жахіть і переживань. Грала з ними в ігри, розповідала історії... Зізнаюся, це дуже важкі дні… Я майже не спала, нервова система на межі, постійно пила заспокійливі. Мені не можна було розслаблятися, впадати в депресію... Коли пігулки закінчились, батьки мені їх роздобули – я мусила постійно мати ясний розум, – згадує пані Елеонора.

Діти були готові спускатися в бомбосховище будь-якої миті. Спали одягненими. Верхній одяг мали напохваті. Всі знали, де їхні чоботи, де куртка, рюкзачок з документами, телефони. І так – усі 10 діб, поки останню дитину забрали родичі. Тільки тоді тренерка змогла видихнути спокійно.

Останні новини:

«Для нас найцінніше – що малеча полюбила баскетбол»

Весь час, поки Елеонора Чек оберігала вихованців, її донька, мама, чоловік і зять перебували під обстрілами у Харкові.

– Ми мешкаємо на Салтівці – районі, що сумно відомий нині на всю Україну. Там було дуже гучно. А моя матуся, якій уже 85 літ, довго не вірила: «Війна? Не може бути!». Коли закінчився хліб, чоловік Олег пік якісь млинці та коржики з того, що було вдома. А мама дивувалась: «Ви що, не можете по хліб вийти?» – розповідає жінка.

У перші дні війни у двір будинку її доньки та зятя прилетів російський снаряд. Вибиті вікна затулили фанерою, подружжя перебралося до батьків.

– Одного дня, повертаючись із магазину, зять потрапив під обстріл, дивом встиг забігти додому. Всі так налякалися, що відтоді ніхто нікуди майже не виходив. Укриття далеко, під час бомбардувань родина сиділа у ванній чи в коридорі.

Моя старенька мама витягала слуховий апарат: «Я не чую, тому мені не страшно. Та й куди тікати – я не можу пересуватись». І сімей із такими немічними людьми безліч, – каже пані Елеонора. – Багато лежачих. Вони не те що в бомбосховище йти, навіть у підвал не спустяться. І рідні не могли їх залишити.

Чеки вирішили виїжджати з Харкова. Знайшли машину. Але як туди всім «запакуватися»?

– Уявіть: середній зріст членів нашої родини – під два метри. Посідали: водій, моя мама на передньому сидінні з двома кішками на руках, позаду – двометрові чоловік, зять, донька, в них на руках ще дівчина 17 років, яку попросили вивезти знайомі. Речей узяли мінімум, бо машина на пузі повзла, – розповідає Елеонора Чек.

Від Харкова до Краснограда їхали понад 6 годин. Обстріли, пункти пропуску, хаос і затори. Ті нещасні 100 км були для вимушених переселенців дуже тяжкими.

У Краснограді друзі допомогли родині знайти квартиру, місяць усі жили там. Але для сім’ї спортсменів не знайшлося відповідної роботи, а працю з дітьми тренерка називає своїм найціннішим покликанням у житті:

– Нині надзвичайно важливо відволікти діточок від війни. Постійні стреси не сприяють їхньому розвитку, – впевнена вона. Відтак сім’я виїхала до Кропивницького, де мешкають свати. Тож наразі живуть усі разом великою родиною. Тут почали волонтерити, все літо безкоштовно займалися баскетболом з дітьми переселенців. А згодом Елеонору та

Олега взяли на пів ставки у школу №4, кожен тренує по 2 групи дітей – загалом понад 60 майбутніх спортсменів.

– У нас є дітки з Херсона, Запоріжжя, Сєвєродонецька, Харкова. Вони полюбили баскетбол тут, у Кропивницькому, і планують займатися ним далі після війни. Для мене це дуже цінно, бо моя робота – це моє життя, – каже Елеонора Чек.

Вона і її родина дуже сподіваються, що невдовзі вдасться повернутися до, на щастя, вцілілої оселі у рідному Харкові, аби відбудовувати місто та виховувати майбутніх чемпіонів.

Вікторія ЯРИЖКО, life.pravda.com.ua.