«Коли повідомили, що загинув чоловік, у мене телефон випав із рук, а донька потрапила в лікарню...»
Вдова Героя Івана Шишка (на фото) – Оксана – каже, що її коханий не став чекати повістки, а одразу записався добровольцем захищати Україну. Інакше просто не могло бути, бо її чоловік над усе любив рідну землю і наголошував: «Якби мені навіть хтось сказав, що я загину, то все одно пішов би воювати»
«Хтось квіти і цукерки купує, коли освідчується, а Іван мені приніс пуховий шарф і помаду»
Ми зустрілися з Оксаною в затишній оселі подружжя в селі Здомишель, що на Ратнівщині. Затяжної цьогорічної осені на обійсті ще цвіли квіти, зеленів моріжок. Перша думка про те, що, на жаль, сюди вже не прийде господар. Але не на цих сумних нотках почалася наша розмова. Знаючи, як то боляче жінці, яка рано овдовіла, говорити про непоправну втрату, розпитую не про загибель чоловіка, а про те... як зав’язалася їхня любов.
– Ой, то така романтика була! – відгукується Оксана (уже з цієї фрази зрозуміло: їй є що пригадати, й це якраз той спомин, який тепер по-особливому гріє душу, бо як це втішно, коли і через три десятиліття – у серпні цього року подружжя відзначило б перлинне весілля – можеш сказати, що Бог дав доброго чоловіка). – Я родом із села Шменьки, але на танці з подругами ходила у Здомишель, де жив Іван, бо тільки тут був клуб. Там і побачилися, познайомилися.
Мій майбутній чоловік, до речі, як мені здавалося, за подругою моєю упадав – бачила, що дефіцитну каву їй приносив
– це ж непростий 1991-й! А виявилося, що таки до мене залицяється. Якось проводжав нас – подруга повернула на свій куток, а він зі мною пішов.
Через рік зустрічей вони одружилися. Весілля було у серпні. Хоч освідчився Іван і покликав заміж ще раніше. Жінка розповідає:
– Це ще взимку було. Хтось квіти купує, цукерки, свічки запалює. Іван же приніс незвичний подарунок – пуховий шарф і помаду. Ось так освідчився.
Як я тепер чую, що хтось говорить: «Ой, хай би вже віддали росіянам те, що вони хочуть», – то ці слова для мене, як ніж у серце. За що ж тоді наші хлопці полягли?
Спитав, чи вийду за нього заміж. А мені ще ж сімнадцяти нема! Кажу йому: «Я розумію, що тобі пора женитися, а мене ж і не розпишуть». Але врешті-решт погодилася. І як тільки мені виповнилося сімнадцять, подали заяву на реєстрацію шлюбу.
Після весілля Іван перевіз Оксану до своїх батьків у Здомишель. Але жити в невістках їй не довелося.
– Забрав мене Іван, а моя мама – в істериці, – пригадує жінка. – Справа в тому, що вона – інвалід першої групи. Народила мене, коли вже сорок два роки мала. Тож я на її істерику не образилася, а подумала: «То мама мене годувала, надіялася якусь поміч мати, а я її саму залишу?». Одне слово, пішла я додому у свої Шменьки. Іван тут же
– вслід за мною. І я була вдячна йому за те, що підтримав мене, хоч був хороший варіант – його батьки віддавали нам хату родички, яка на той час стояла пусткою на їх обійсті. Тож більш як десять років він був у приймаках. А щоб стало зрозуміло, як починалося наше сімейне життя, скажу, що у маминій, як ми кажемо, шевченківській хатині була одна кімнатка, в якій всі ми тіснилися. Там наші син і донька народилися й уже попідростали. А коли побудувалися у Здомишлі, то маму із собою забрали. Не покинула я її.
Оксана приносить фотоальбом і, взявши на поміч світлини, ніби повертається в минуле – таке непросте, й таке незабутнє:
– Ото наше вінчання… А на цьому знімку, де я сиджу в Івана на руках, видно колорит нашої кімнатки – бачите, скільки на ліжку викладено подушок з вишитими прошвами? А то Іван із заробітків вернувся. Разів два був він в росії, а більше – в білорусі. На свій будинок почали стягатися, як тільки поженилися. Десять літ будували його. При малих дітях і недужій мамі ми не могли удвох забиратися з дому. Як я їхала в Польшу, де мала непоганий заробіток на швейному виробництві, то Іван мусив вдома бути.
«Може, хтось думав, що чоловік на війні мільйони має»
Коли вже і хата своя була, і в хаті все необхідне, коли діти повиростали й здавалося, що можна, нарешті, спокійніше пожити, у подружжя Шишків почалися інші розлуки. Тривожніші…
– У 2014 році, – розповідає Оксана, – Іван відразу пішов в АТО. Й загалом п’ять з половиною літ боронив Україну.
Може, хтось думав, що чоловік на війні мільйони має... Дехто так і казав, що він за гроші воює. А щоб ви уявили, які то кошти були, скажу, що в перші місяці йому триста гривень платили. Іван був настільки патріотом, що коли почалося повномасштабне вторгнення росії, він не міг вдома сидіти. В перші дні подався в Самари – в тероборону записався. А на початку березня сказав, що його місце на передовій. Я пробувала відговорити: «Іване, нехай, може, вже молоді йдуть на війну, ти своє відвоював. І поранення мав, і контузію». А він і слухати не хотів. Не став чекати повістки.
Другого березня попрощалися ми з ним, і більш я його не бачила.
Зараз, пригадуючи ті дні, жінка розповідає, що мав чоловік у госпіталь лягти на обстеження, але туди уже поранених хлопців стільки навезли, що йому місця не було. Лікар сказав, аби почекав. А чекати – не в його характері. І вже коли на передовій був, то одного разу місцевий волонтер Вадим Дейнека, який відправлявся на Схід, мав його забрати: подзвонив йому Іван і повідомив, що його відпустили на десять днів додому. Не вийшло. Безпосередній командир підрозділу сказав: «А з ким я тут залишуся?»
– Може, якби тоді Іван приїхав додому, то зараз був би живий, – розмірковує Оксана. – І таких «якби» багато. На жаль, вже нічого не можна ні змінити, ні вернути. Як я тепер чую, що хтось говорить: «Ой, хай би вже віддали росіянам те, що вони хочуть», – то ці слова для мене, як ніж у серце. За що ж тоді наші хлопці полягли?
А ще жінка пригадує чоловікові слова: «Якби мені навіть хтось сказав, що я загину, то все одно пішов би воювати».
«Сину, нема нашого батька»
Жінка знала, що завжди о шостій ранку чоловік зателефонує. Розпитає, як там вдома, що вона робить. Спілкувалися по відеозв’язку – Оксана показувала, як ремонт будинку просувається, за який взялася, як гарно в них буде в залі з новими люстрами...
– І 28 липня був дзвінок, – розповідала вона, підійшовши в розмові до того дня, коли обірвалося життя чоловіка. – Іван сказав: «Поїдь у Шменьки й подивись, чи можна вже овес молотити» (в моєму селі ми тримали город). Подзвонила я подрузі й поїхали ми велосипедами на мою малу батьківщину. Іван ще ж хотів, щоб і на стару хату подивилася, в якій більш як десять літ жили. Ніби душа його водила мене дорогими нам обом місцями: пройдися там, подивися на те… Ввечері чоловік мав знову потелефонувати й дізнатися, чи ж дозрів овес. Не дочекалася дзвінка. Набираю сама номер Івана. Не відповідає. На другий день його брат Юрій (той, що теж на війні був, а потім його в тероборону перевели) мені телефонує: «А ти нічого за Івана не чула?»–«Нє… А що?». Відповіді від нього не було – відключився. Дзвоню тоді ще одному брату, який живе по сусідству: «Вітя, телефонуй до Юри, бо він щось недоговорює. Я ж відчуваю». У трубці – слова крізь сльози: «Оксано, Івана вже нема». В мене й телефон з рук упав. Мені випало синові сказати, що нема нашого батька. Донька, як дізналася про це, то в лікарню потрапила.
Як я тепер чую, що хтось говорить: «Ой, хай би вже віддали росіянам те, що вони хочуть», – то ці слова для мене, як ніж у серце. За що ж тоді наші хлопці полягли?
Оксана розповідає, яким добрим татом був Іван для їхніх дітей («для них і заради них жив»), а для неї – чоловіком:
– Їде, бувало, трактором із поля, то волошок чи інших квіточок нарве для мене. А як був в АТО, то в день мого народження чи на 8 Березня подзвонить хлопцям в село й попросить, аби купили букет й привітали мене. Ніколи не забував про це. То вже як цього разу пішов на війну, то було не до квіточок.
І знову знімки – в поміч. На одному з них – Іван із подарунком від побратима у день свого дня народження. Фото зроблене торік у вересні, коли йому виповнилося п’ятдесят шість літ. У цьому році Оксана у такий день була на могилі чоловіка.
– Кум велосипеда дав, щоб мала чим їздити до Івана, – каже жінка. – Тепер у мене одна дорога – на кладовище. Дуже тяжко без такого хазяїна. І він сам, і я не думали про найстрашніше. Іван же був досвідченим вояком! Через таке пройшов за п’ять з половиною років АТО, що знав, як і куди ступити, аби не натрапити на міну. А воно от як сталося…
Читайте також на volyn.com.ua: «Боєць тероборони з Волині створив снігового воїна у свій день народження (Відео)».
