Альона Максименко: «Нас називали «баби-дури» й «рівняння на красу»

На третій день війни зрозуміла, що треба діяти: з подругою  Оленою Мороль вирішили організувати людей і повідомили в фейсбуці, що готуватимемо вареники на фронт, – пригадує, з чого все розпочалося, керівник станційників Альона Максименко. – Знайомі, які могли ліпити, дзвонили, а потім стали питати, куди це все повезу. І я зв’язувалася з нашими хлопцями, які вже воювали на передовій (їх багато добровольцями пішло), а вони розповідали про інші потреби.

 Час від часу у нас пора «загрузки». Це день, коли ми завантажуємося на передову. Звечора стягується на склад все, з усіх куточків. По-перше, люди приносять посилки своїм чоловікам, братам, племінникам, похресникам. По-друге, веземо багато коліс, якийсь мотор хлопцям і коробки з «НЗ»: труси-шкарпетки, мильно-брильне, їжу. На заморозці, наприклад, Віта Карпюк у нас. Їй допомагають батьки. Закуповують рибу, курятину, великих свиней – робимо тушонки-паштети – все, що можемо.

У 5-літрове відро – на низ вареники, далі – пошарово смажена печінка, котлети, бендерики, відбивні, чебуреки. Отаких маємо 50 відер. Вкутуємо і веземо. Приїздимо – і та-дам! – хлопці розігрівають домашнє. Іноді їдять зразу морожене. На це я без сліз дивитися не можу… Є таке, що відмовляються й кажуть, щоб везли тим, кому більше треба. А є інше: ти перекушуєш тим пиріжком біля буса, а вони, пошарпані після боїв, йдуть у село колоною (їх тільки вивели на перепочинок) – і я пропоную: «Хлопці, будете?» А вони – одразу руками…, і ми витягаємо й витягаємо ті відра… Домашнє! Це їхній ще один стимул після передиху йти й бабахкати далі. А для нас у «Станції добра» стимул – це вони, наші воїни! 

Ми вже маємо 68 поїздок на передок: Харківська, Донецька, Миколаївська і Херсонська області, була й Одеська. Знайомі не вірили, що доїду туди, але знайшла такого водія, що хай бахкає над головою, а він робить свою справу. Я купувала паперові карти й прокладала по них маршрути. Одного разу опинилася за 500 метрів від окупантів.

 

 

 З тих пір дуже обережна. У «Сигналі» питаю в хлопців з передової, куди і як зможу доїхати. Повірте, місцеві не скажуть, яка дорога правильна… Спочатку нас не пускали на блокпостах наші: казали «баби-дури» й «рівняння на красу». Але ми їхали й верталися. Знаємо, які фото можна виставити в соцмережу, а які ні. Я розумію, якщо не дай

Бог якась ДРГ, то мій телефон має згоріти, бо там багато інформації. Після перших поїздок на передову я верталася й просто захворювала: тут люди ходять у кафе, а там діти не мають що їсти. Зараз уже легше ставлюся. 

Питають, чого ми 4 доби в дорозі? От солдат роззувається: в нього берці  рвані, ноги мокрі, а ти дістаєш йому сухі шкарпетки, ціле взуття. Нема ж де купити! Там люди в землянках живуть – нічого ж нема, все розбито. І ми, й наші військові віддають місцевим ту їжу, що привозимо. Деяким нашим волинянам це важко пояснити. Вони кажуть: «Чому ви їх там годуєте – хай їдуть сюди». Ви дуже їх тут чекаєте? Я бачила ставлення деяких наших людей до ВПО (вимушено переміщені особи. – Ред.). До нас  на склад «Станції добра» приходила бабуся, інтелігента, приємна жінка (видно, що раніше вона була пані). Уявіть, мусить порпатися в гуманітарці, щоб вижити, зекономивши хоча б на одязі.

І хтось із наших їй, не подумавши, мабуть, у спину щось ляпнув. Ми помітили, що її довго нема – телефонуємо, а вона каже: «Я вас люблю, но не приду – не могу это слышать».

Кожного 25 числа у нашу «Станцію» приходять роми. Є дуже бідові, а діти ж ні в чому не винні. Є й такі, які користуються ситуацією. Але тут ми вже нічого не зробимо. 

 А ви знаєте, хто нам помагав капусту кришити? Наші хлопці, які  лікувалися після поранень у місцевій лікарні. 

Нам допомагають із фінансуванням і звичайні люди, й окремі військові, які тут на кордоні з білоруссю. Маю знайомого, який на війну приїхав аж із Мальти. Гостомель, Буча, Макарів – точки, де він воював, а потім його «перекинули» сюди, то переказував нам гроші з зарплати (йому подобається, що підтримуємо простих людей). Його іноземні друзі скинулися на автівку, то віддав її нам.

Не всі можуть витримати нашу роботу. В мене є дівчата, з якими ми в «Станції добра» вже 4 роки працюємо: Віта Довгань і Свєта Мохнар. Ми з ними починали. І тепер – нога в ногу й рука в руку.

 

 

 

Багато відійшло. Комусь не подобається, що я акцентую на передовій. Але ж там нема магазинів, нема в кого попросити, туди не всі доїдуть, іноді військові мусять спати в мокрому... Думаю постійно про це, тому перестала вимикати телефон – боюся, що пропущу щось дуже важливе звідти.

Нам постійно все потрібно, особливо дизпаливо й запчастини до машин. Минулого тижня купили авто за 100 тисяч... Розгрузка 1700 гривень, а мені їх треба 10. Генератор 42 тисячі в нас і 30 в Польщі. Тактичні навушники, шоломи.

 

 От був випадок: приїхали – а в бійця розколотий кевларовий шолом, зате він живий! І йому треба новий, причому вже! До речі, у мене були свої два бронежилети. Віддала їх хлопцям. Один (Микола з Цумані), на жаль, у ньому загинув. Другий… Я вірю, що він воює, просто поки що зник безвісти.

У «Станції добра» – найкращі волонтери. Це близько сотні людей. Ми самі варимо згущене молоко, тушонку, енергетичні набори робить батальйон «Горішок». А Тарас Мартинюк (Вареник) займається залізом, скобами, буржуйками.

 

 

Їздимо селами чи на металоскупках, просимо або купуємо металеві круги з колишніх пічок. Вони підходять до буржуйок (їх варять зі старого балона, але для каструлі там має бути круг).  Ці розподілювачі іскор зараз дуже тяжко дістати. Дуже потрібні! Тарас і газові балони стягує звідки тільки (Камінь-Каширський, Чорторийськ…).

Є у нас і Віта Карпюк, з командою готують їсти, називають себе «Бандерівські кавуни». А ви знаєте, хто нам помагав капусту кришити? Наші хлопці, які  лікувалися після поранень у місцевій лікарні. Ми передавали їм домашню їжу, а потім деякі з них і додому стали приходити. 600 літрів капусти накришили, рибу чистили, картоплю – на вареники! А 25 кілограмів фаршу спробуйте накрутити, якщо світло вимкнули! Було й таке, що з тим світлом, по всьому селу розвозили досмажувати котлети й таке інше...

 

 

 

Мене питають: «А що ти будеш робити після війни?» Українізацію!

Як? Із волинянами поїдемо на самий край Донеччини з ярмарком: будемо частувати місцевих, співати, танцювати і показувати, як можемо разом жити. Якщо з тисячі людей навіть одна зрозуміє і в неї народиться дитина, яка ростиме з любов’ю до українського – це і буде те наше насіннячко. Просто насаджуючи мову, ми нічого не зробимо.

 

 Я мрію про те, що ми відкриємо великий Центр допомоги людям у скруті. Найбільше переживаю за наших хлопців, які будуть повертатися й важко сприйматимуть дійсність. Потрібні якісь реабілітаційні санаторії. До того треба готуватися вже, щоб ми могли їх тут глядіти, тих, хто віддає за нас своє здоров’я!

Читайте також: «Не викидайте баночок»: луцькі волонтери показали, що підтримує воїнів (Відео)

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.