Війна 26.11.2022, 20:10

Їхню любов не змогла вбити російська ракета (Топ фейсбук-постів минулого тижня)

Журналісти «Волині» перелистали для вас сотні сторінок соцмереж, щоб знайти найцікавіше

Ця світлина, яка розриває серце

Воєнний фотограф з Голландії Едді Ван Вессел (Eddy van Wessel) поділився світлиною пари стареньких із Бахмута. Він написав, що сфотографував їх у лікарні 17 листопада після того, як у їхній дім влучила російська ракета.

На стіні за спиною поранених стареньких — малюнок із голубом миру й написом «Україна понад усе».

В обох героїв фото забинтовано голови, а в жінки ще й руки, їхній одяг пошарпаний. На стіні за спиною поранених стареньких — малюнок із голубом миру й написом «Україна понад усе».

«У радості й горі, у багатстві й бідності, у хворобі й здоров’ї… навіть пекло війни не розлучить нас», — підписала цей знімок пресслужба Міноборони.

У Центрі стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки заявили, що ця фотографія демонструє різницю між українцями і росіянами. «Ви можете відібрати у людей будинок, зруйнувати те, що вони будували роками. Але любові і вірності не відібрати», — йдеться у повідомленні.

Розревілася сьогодні на концерті

Через 15 хвилин після початку вимкнули світло в театрі, але артисти продовжували співати, глядачі ввімкнули ліхтарики і плескали ще гучніше

І це виглядало настільки зворушливо, що не можна було стримати сліз. Сліз не печалі, а гордості за нашу націю! Дух Український росіяни ніколи не зламають!

Півторагодинний концерт у напівтемряві на одному диханні! Дякую кожному артисту хору та балету за вашу майстерність і неймовірну зворушливість!

Дякую ЗСУ, енергетикам, лікарям, волонтерам та усім, хто дає віру в нашу Перемогу!

P. S. «Нічого не можу додати. Рівне. Музично-драматичний театр. 18 листопада. Так було…» (Олександр СТАДНИК, керівник Волинського народного хору).

Вікторія КЛЄЩЕНКО–ПИЛИПЧУК.

«Успокойся, не психуй!»:
до волинського хлопчика навідалися з Офісу Президента

Нещодавно у трирічного Назара Будка, який став популярним завдяки своїй фразі «Не психуй!», побував у гостях заступник керівника ОП Кирило Тимошенко

Фото з малим волинянином високопосадовець опублікував на своїй фейсбук–сторінці.

«Під час робочої поїздки на Волинь заїхали до родини Назара Будка», — підписав світлину Тимошенко.

Назар зі старшим братом чекають тата з фронту. Їхній батько служить у 14–й бригаді. Відео, яке стало вірусним у мережі, записували саме для татка. Від нього він і навчився так говорити, бо влітку тато Назара отримав поранення і коли перебував вдома, то заспокоював дружину.

«Нічо! Помиєм! Не плач, успокойся, не психуй!» — десь під таким гаслом і працюємо весь час, зачищаючи нашу землю від окупантів! Дякую Назарові та батькам за емоції та тверезу оцінку ситуації!» — зауважив заступник керівника ОП.

Зазначимо, що відео з маленьким волинянином, у якому він розсипав борошно, а потім почав заспокоювати маму, набрало в інтернеті велику кількість переглядів. Після того в мережі почали поширювати ролики з хештегом «Не психуй».

«В старенькій кожній я шукаю свою Бабусю…»

17 листопада 1916 року народилася Мама моєї Мами

106 років тому прийшла в світ Жінка, яка продовжила Рід від моєї Прабабусі Феодори Капись–Малиновської — Лідія Павлівна Собіпан–Капись. Вони були найстаршими, коли я починала робити свої перші кроки… І як же тепло й затишно було на руках у Бабусі Лідусі!.. Красуня, трудяга, рукодільниця, кулінарка, багатодітна Мама, любляча дружина, спритна й енергійна в усі свої роки земного життя… Вічності Вам тихої, спокійної, безтурботної. Спочивайте з миром у Господніх оселях, Бабусенько–Прабабусенько–Прапрабабусенько Лідо!

Сьогодні моя Внучка Міланочка — теж 17–го — має свято: аж 17 місяців нам! І вже таким, як Меланія Олександрівна, продовжувати, примножувати і пам’ятати про РІД… І в Тата Олександра милої дівчинки День народження 17–го! Родинно обіймаю й цілую. Дякую Всемилостивому Богу за Вас!

Оця красуня — Лідія Павлівна Собіпан–Капись — стала Берегинею нашого роду.

Останні новини:

БАБУСЯ

Пишу вірша я вже без Тебе,
Моя улюблена Бабусю,
У сивих хмарах, там, на небі,
Шукаю образ Твій, дивлюся.
Тепер приходиш лиш ночами,
Твій дотик ніжний відчуваю,
Як небо встелене зірками,
В думках про Тебе засинаю.
Щемить пекуче, як згадаю,
Ті світлі спогади безхмарні,
В старенькій кожній я шукаю
Свою Бабусю — та все марно.
Живуть зі мною мудрі фрази,
В душі заглибно оселились,
Цінніші за усі алмази,
Вони ніде не розчинились.
Захоплював Твій гострий
розум,
Заплетений в коштовний
досвід,
Не помилялась у прогнозах,
Твоя наука в серці досі.
В думках з Тобою співпадали,
І розуміли все з півслова,
В молитві голову схиляли,
Коли зверталися до Бога.
Любила з тіста виробляти
Фігурки різні, силуети,
Шедеври вміла випікати,
Всі знала тонкощі й секрети.
Той запах пиріжків духмяний,
Спокусливо кружляв, манливо,
Був хлібчик на столі рум’яний,
Поводилася з ним дбайливо.
Бабуся радо пригощала,
Любила з ближнім поділитись,
Онуків міцно обіймала,
Уміла з ними веселитись.
Квітковий рай в саду створила —
Троянди, айстри і жоржини,
Навколо хати посадила
Кущі червоної малини.
І все нагадує про Тебе,
Твій слід видніється повсюди,
В Тобі завжди буде потреба,
Тебе ніколи не забуду…

Людмила ЯКИМЧУК.

«То ми їм віддаємо і цю радість… ялинку?»

Якщо вам герої когось і нагадують, то і нехай. Отже, кухня, темно. Двоє — матера і син

Матера, глибоко за 40, близько до піісят. В непозбувній бентезі дивиться у тривожне листопадове вікно. Каже строгим надтріснутим голосом до сина, якому поки 19, но скоро 20.

Матера:

— Все, не буде цього року ніякої ялинки (заламує внутрішні руки).

Син:

— В країні чи вдома?

Матера (категорично і одним махом рубає повітря зовнішньою рукою):

— Ніде!

Син (не вірить своїм вухам, бо вони з ялинкою в глибоких родинних зв’язках із самого дитинства. «Брата» розлучають з «сестрою» — йде пару акордів з індійського кіно. Син, про всяк випадок обережно, питає):

– І… і шо — подарунків ніяких теж не буде?

Матера мовчить.

Син топчеться на місці:

— Помагаємо рашистам, так? Хоч щось добре можна було ждати на кінець року. То ми їм віддаємо і цю радість.

Так?

Матера (глухим голосом бурчить):

— Одстань… нічо не хочу…

Син виходить. Коли матера готова взриднуть, вертається в кухню.

Син, майже 20 років, робить «очі Шрека»:

— Мам… ну хоч малесеньку, хоч на підвіконня….

(Всі полегшено зітхають і обіймаються. Матера згадує, де ж то шукати святкову гірлянду, яка працює не від електрики, щоб запхать у тривожний і давно вже псіхований од невизначеності рюкзачок.

«Якщо не буде навіть на підвіконня — сама буду за ялинку», — вдоволено думає. Усміхається і навпомацки наливає келішок вина.

Подають світло.

Наталка ШЕПЕЛЬ.