Волинське село змаліло, бо добре залізничне сполучення із білоруссю було

«А де ж той гарний дерев’яний  міст, про який у травні вся Україна дізналася?»

Збираючись у Краску, один знімок уже наперед запланувала. Цьогорічного літа в мережі не раз «засвітився» міст через річку Прип’ять. Справа в тому, що на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну для безпеки (бо ж знаходиться біля кордону з білоруссю) його було підірвано. Але оскільки це був найкоротший шлях сполучення із сусідньою Люткою, що на Старовижівщині (а далі – Дубечним), то людям доводилося об’їжджати понад п’ятнадцять кілометрів. Одне слово, очевидна незручність. Тож громада відбудувала його з допомогою місцевого лісгоспу, який забезпечив деревиною. І найперше запитання старості Здомишльського старостинського округу Людмилі Чернусь, до якого належить і цей невеличкий населений пункт, саме це:

– А де ж той гарний дерев’яний  міст, про який у травні вся Україна дізналася?

Виявилося, запізнилася я буквально на декілька днів. 7 листопада (а відрядження припало на 9-те число) його знову для безпеки підірвали. Хоч ми й проїхалися до річки й побачили руїну, але фотографувати не стала.  Від цього застерегла присутність на другому березі річки двох вартових – військових чи тероборонівців. Це нагадало, що знаходимося у прикордонні та ще й у такий тривожний час. Заодно побачила й залізничний міст через Прип’ять, яким тепер теж нема руху. Про це свідчив потяг, що зупинився на ньому, з кількома перекинутими вагонами, які створили затор.

7 листопада міст біля Краски знову 
для безпеки підірвали.

Зустрічаючись того дня із мешканцями села, не раз почую про цей міст. Як дехто висловлювався, село Краска змаліло, бо добре залізничне сполучення із білоруссю було, тож їхали люди на роботу, сім’ї створювали, житло одержували  – й покидали рідні місця. І хоч, за словами старости Людмили Чернусь, у Красці зареєстровано 315 осіб, фактично живе 280, а то й менше, «не всі, хто давно перебрався в білорусь, виписалися з батьківських хат».
І в Тетяни Білітюк, до оселі якої завітали, життя складалося саме так, що могла перебратися в сусідню країну. Вісім років працювала там на швидкій допомозі.

– Бо ж раніше до Бреста ми добиралися потягом за сорок п’ять хвилин, – розповідає жінка. – Зручно було – добу відчергуєш – три вдома. Потім, коли у 2014-му митницю облаштували, то на дорогу йшло чотири години. Але графік руху поїздів був зручний – о четвертій дня сідала, а о восьмій вечора – на роботі. Вже мені й місце в гуртожитку дали, і вид на проживання я зробила.  Тобто все йшло до того, що, може б, і оселилася там Тетяна зі своїм сімейством. як тридцять літ тому зробила одна з її сестер. Бо ж, як каже вона, будь-яку хату візьміть і пересвідчитеся, що все переплелося – «у сусідки семеро дітей – і троє з них живуть у білорусі, от що робив такий близький кордон». Але з 2021-го, як сполучення не стало, то вона зі своєю Краскою нерозлучна.

 

«А того вітряка мій чоловік зробив – він був майстром-універсалом» 

Їдемо вулицею села, яке розташувалося в лісі. Церква стоїть буквально в оточенні сосен. На одному з обійсть увагу привертає вітряк, що височіє над  господарськими спорудами. Це і є дім Ніни Тусюк, з якою, як підказує  Людмила Чернусь, варто зустрітися, «бо то корінна жителька, яка багато може розповісти». Погожого дня господиня сиділа на подвір’ї й перебирала зелениці, яких ще назбирала пізньої осені неподалік своєї хати.

Почувши, що нас привело до неї, охоче відгукнулася на спілкування. І з її слів уже знаємо, чому «такого села більш нема»:

– Я медсестрою в Заболоттівській лікарні робила. На пенсію рано вийшла й  по хазяйству своєму поралася. Їздила багато років у Ковель на базар – молочне на продаж возила. Як то буває, в дорозі розговоришся з людьми. Хтось спитає, звідки я. Почувши, що із дуже гарної Краски, допитувалися, яке ж то село, що так хвалю. І тоді я їм говорила, що такого більш нема. І то правда. Бо ж по одну сторону  ліс тягнеться, по другу – Прип’ять тече, по третю – гориста місцевість, звідки взимку на санчатах, лижах охочі спускаються, а тепер ще й шашлики смажать, ну а по четверту – за залізничною колією, куди тягнеться село – ще двадцять хат є. А двісті сімей із Краски, як я нарахувала, – у Бресті живе, куди ведуть ці колії...

І про походження назви жінка знає: 

– У давнину було тут розвинуте таке ремесло: чоловіки красили кожухи, заварюючи шишки вільхи. Звідси й Краска.
Коли мова зайшла про вітряк на обійсті, який так зацікавив, бо це ж дуже незвичний атрибут на фоні сільського пейзажу, то Ніна Андріївна сказала:

– А того вітряка мій чоловік зробив – він був майстром-універсалом.

 На жаль, уже в минулому часі розповідає жінка про своє подружжя – овдовіла вона торік у лютому. Коронавірус забрав її Івана, який, виявляється, задумав електрику свою мати – від вітру, сонця. І вже реалізував частково свою ідею – в його майстерні світло було від сонячної батареї, розміщеної на даху. 

– Я його питала: «Іване, а коли до хати проведеш?» – пригадує Ніна Андріївна. – Він казав: «Ото, Ніно, розтане сніг й прокопаю траншею, покладу провід. Я ще допитувалася, чи ж працюватимуть на тій електриці холодильник, телевізор. Чоловік заспокоював, що все буде добре. Але он як сталося – не дожив Іван до весни.
Жінка відкриває майстерню чоловіка, показує те багатство різних приладів, інструментів, за якими Іван Якович міг просидіти до півночі, й говорить:
– Івана по-вуличному Музикантом кликали, бо його дід на скрипці по весіллях грав, і батько теж мав до цього хист. Іван на електрика вивчився. Робив багато років у Бресті – в депо на залізниці перемоткою двигунів займався. Але його більш до заліза тягнуло. Був шофером, трактористом, токарем. Мав настирливий характер. Як задумає щось зробити, то десять разів розбиратиме, складатиме, а таки доб’ється свого.

« У давнину було тут розвинуте таке ремесло: чоловіки красили кожухи, заварюючи шишки вільхи. Звідси й Краска.»

У майстерні все так, як, за словами жінки, було при чоловікові. У руці Ніни Андріївни – кишеньковий годинник, який багато літ служив її Іванові. Він – як символ тих літ, які вони прожили у парі. Ще встигли відзначити золоте весілля, на якому зібралася чимала їхня родина – два сини й донька, котрі вже зі своїми родинами живуть у Бресті. За підрахунками нашої співбесідниці, там є двісті сімей із Краски – ото їхні діти теж у цьому числі. Коли батька не стало, кличуть діти матір до себе. Та вона на це не пристає, бо, як  висловилася, вже там була: якось, коли здоров’я підвело й операцію треба було робити, дочка забрала її до себе, то спробувала «по-городському пожити.

Всі розійдуться вранці – хто на роботу, хто в школу, а ти від одного до другого вікна ходиш, виглядаєш». 
– Ну як я покину своє село, нашу хату, яку з Іваном збудували? – розмірковує Ніна Андріївна. – Це ж мій хазяйновитий чоловік якось на зиму поїхав у Литву на заготівлю лісу. Заробив вагон деревини. Та ще й якої – з одної ялини наш будинок.

 «Приміщення школи, збудоване 
ще за Польщі, тепер пусткою стоїть»

Залишалося пошкодувати, що не довелося зустрітися з чоловіком Ніни Тусюк за його життя. Бо це той корінний мешканець Краски, про якого добрі спомини   не лише в його дружини, а й в односельчан. Адже це він у 1990-х роках добився, аби в селі стала діючою старовинна церква. За словами Ніни Андріївни, разів три з різними документами-дозволами їздив у москву, а до Луцька, то й не полічити.  І ремонт старовинного храму, облаштування – теж значною мірою його заслуга. А ще чоловік виношував ідею, аби при церкві був збудований монастир...

І якщо існує стереотип, що в селі для його повноцінного статусу повинні бути бути церква, школа, клуб, ФАП, то донедавна Краска все це мала. 

– А в цьому році, – розповідає староста Людмила Чернусь, – приміщення школи, збудоване ще за Польщі, в 1934-му, тепер пусткою стоїть. Справа в тому, що навчальний заклад було передано на утримання громади – а це 1 мільйон 800 тисяч  гривень потрібно було виділяти тільки на заробітну плату, комунальні послуги. Тим часом кількість учнів зменшувалася – якби школа працювала, то в нинішньому навчальному році за парти сіли б тільки 26 учнів. Не було б першого, четвертого і дев’ятого класів. Тому й прийняли рішення про її закриття, хоч батьки й протестували.

І тепер усі юні мешканці Краски у Дубечному на Старовижівщині вчаться. Шкільний автобус щоранку за дітьми приїжджає. Колись він ходив напряму через згаданий міст, який за час війни двічі для безпеки підірвали. Тепер – в об’їзд, а це на десяток кілометрів довший шлях. Про те, що село, залишилося без школи, ми розмовляли з учителькою Валентиною Кац. Жінка у вже тепер далекому 1985 році, здобувши педагогічну освіту, прийшла сюди за направленням на роботу. Тут заміж вийшла, із чоловіком двох синів виростили. 

– Я родом із Видраниці, що на Ратнівщині, – каже вона. – Але Краска за багато літ стала мені рідною. Якось прочитала написане в соцмережах: «Біля приміщення школи...». Вже нема школи – є тільки приміщення... Гіркий осад на душі від таких слів. У цій же школі минуло моє життя. Ще два роки до пенсії – треба десь працювати. А роботи нема і вже не буде. Поїзд не ходить, автобус раз на тиждень до Ратного курсує. Жодної перспективи. Тож я мрію (людині треба про щось мріяти), що сюди, може, зі Сходу України перевезуть якийсь дитячий будинок. Але щось до цього не доходить – усі в міста переїжджають. А тут же так гарно! Я полюбила природу Краски –  мені тут тихо, спокійно.

… Це вже вдруге того дня довелося почути, що у мешканців села, яке змаліло, бо добре залізничне сполучення із білоруссю було, є надія на кращу перспективу. Зокрема, згадана Тетяна Білітюк, яка свого часу ледь не поселилася назовсім у Бресті, говорила:

– Деякі  поліські села побільшали у війну, бо люди шукають безпечніше місце й їдуть туди, де народилися, виросли. Може, й вихідці з Краски почнуть вертатися додому – й ми тут та-а-а-ке відгрохаємо!

Принаймні, приміщення школи, з якого вивіску навчального закладу так і не знімають, ще пригодиться.

Читайте також: Будемо усі йти на захист у ліси, – волиняни, які живуть в селах на кордоні із білоруссю