Герой України Юрій Шухевич на віче–реквіємі 4 березня 2007 року біля пам’ятника своєму батькові, головнокомандувачу УПА Романові Шухевичу в селі Тишківці на Івано–Франківщині.
Юрій ШУХЕВИЧ: «Слава Богу, що батька не взяли живим»
22 листопада на 89–му році життя помер дисидент, політичний діяч та син найвідомішого після Степана Бандери українського націоналіста — головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Юрій Шухевич був ув’язнений 31 рік, ще 5 літ провів у засланні. У радянських таборах він втратив зір, тому на засідання Верховної Ради попереднього скликання, куди обирався від Радикальної партії Олега Ляшка, приходив у супроводі помічника, спираючись йому на руку. В іншій тримав декоративний гуцульський топірець, який використовував як ціпок… Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з паном Юрієм виданню ВВС Україна, в якому він кілька років тому поділився спогадами про батька
—Ви жили разом із батьком лише до одинадцяти літ…
— Навіть не до одинадцяти. Якщо говорити про родинне життя, то це був лише період з кінця 1939–го по 1941–й. Ці два роки ми мешкали разом у Кракові. Я почав там якраз ходити до школи. Батько був вимогливим до мене, слідкував за моїм навчанням.
А потім, коли маму арештували, я був у дитячому будинку, спочатку у знаменитому Чорнобилі, а потім — у Сталіно, теперішній Донецьк.
— Потім ви втекли з дитячого будинку й приїхали до батька. Розкажіть про цю зустріч.
— Це було в 1947 році. Ми зустрілися з ним біля Рогатина, в лісі. Був жовтень, але погода була тепла. Ми провели разом добу, проговорили цілу ніч і потім цілий день. Тоді мій батько сказав кілька фраз, які закарбувалися в пам’яті. Мені було майже 15 літ, такий час… І він прочитав у моїх очах і поставив мені запитання: «Юрку, ти хочеш іти в підпілля?». Я відповів: «Так». На що він сказав: «Знаєш, що? Ми взяли зброю до рук, але ми приречені. І якщо такі, як ти, підуть у підпілля і загинуть, то хто через 10–20 років буде піднімати знову той народ?».
— Чому він так сказав вам, як думаєте?
— Він розумів тоді політичну ситуацію, і було ясно, що збройного зіткнення між Сходом і Заходом найближчим часом не буде. І ця система, яка кинула проти нас усі свої сили, врешті–решт не поставить нас на коліна, але поступово таки зможе фізично знищити учасників підпілля. Він це розумів. Але без тієї боротьби ким же ми будемо колись.
— Тобто він з вами, 14–літнім, говорив як з дорослим чоловіком…
— Так, як з дорослою людиною. Я оповідав йому про те, що сталося, про арешт моєї мами і його батьків. Його маму засудили, і вона померла на засланні в 1956 році, а діда вивезли і він помер там, тільки приїхавши на заслання, бо був хворий. Тоді батько сказав: «Юрку, ти не думай, що ми боремося для того, щоби зараз помститися. Ми боремося в ім’я того, щоби така нелюдська система не могла існувати».
А ще ми говорили про філософію, і батько сказав: «Найвища філософія — в Євангелії. Вищої ти ніде не знайдеш». Він був побожною людиною. Постійно ходив до сповіді, причащався.
Знав мови — польську, німецьку. У підпіллі вивчив англійську. Вже не кажучи, що під час навчання в гімназії знав і латинську мову, то видно по його оцінках.
— Розкажіть про своє останнє побачення із батьком у січні 1948 року.
— Ми зустрілися у Львові на конспіративній хаті, мали кілька годин. І розійшлися, щоб я з ним зустрівся тільки в смерті. Нам ніхто не заважав. Я мав їхати тоді на Донбас за сестрою (яка залишалася в дитбудинку. — Ред.). Він провів мені своєрідний інструктаж. То була більш ділова зустріч. Поговорити глибше вже не дуже було як.
— У вас було тоді передчуття, що ця зустріч може бути останньою?
Я відчув ніби полегшу. Полегшу, що він загинув, але, слава Богу, не потрапив до рук живим.
— Знаєте, я завжди мав таке передчуття. Був такий час, що завжди можна було очікувати на найжахливіше, тобто на його смерть. Але з другого боку, коли він загинув і мене привели на опізнання… Як би вам сказати… Я відчув ніби полегшу. Полегшу, що він загинув, але, слава Богу, не потрапив до рук живим. Я розумів, що б це для нього означало. Це було трагічно, страшно, але це не найгірший вихід з тієї ситуації.
— Думаєте, він свідомо застрелився, коли його оточили і ситуація стала безвихідною?
— Безумовно. Я знав, що він до цього готовий. Він мав ціанистий калій при собі, пістолет і граната завжди були. А який шлях він вибере — то вже залежало від ситуації. Він, може, вибрав найкращий шлях, бо були випадки, що люди носили при собі ціанистий калій, а він не діяв, бо ту ампулу треба зберігати в певних умовах, при певній температурі. А коли люди носили отут в рукаві (показує на собі. — Ред.), то тепло тіла, світло попадає — і ціанистий калій має властивість кристалізуватися і може не подіяти. Так було з його зв’язковою Галиною Дидик і з Катериною Зарицькою. Вони розкусили ампулу, але…
— Ваш батько загинув 5 березня 1950 року. На той час вам ще не було 18 років і ви вже два роки були ув’язнені…
— Я був у камері, у Львові, у слідчій в’язниці МГБ. Мене викликали, відвезли в управління.
— Ви знали, чому викликають?
— Я не знав. Мене трохи здивувало, що це було в неділю. Така дивна ситуація. Там їх кілька зібралося на дежурці в тюрмі, посадили мене в авто, наклали наручники, правда, не назад, а руки вперед. Це було нехарактерно. І повезли в обласне управління, недалеко від в’язниці.
Привезли на подвір’я. Бачу: гараж, у нього заходять і виходять люди. Багато працівників. Потім мене вивели і завели в гараж. Я іду, а вони мене раз — повертають наліво. Я тільки побачив його накритого плащ–наметом, побачив його босі ноги. І відразу по ногах його впізнав. У нього було характерне високе підбиття, так що чоботи йому шили на замовлення, бо стандартні трохи тиснули.
Я тільки поглянув на ноги і зрозумів, що це він. Вони мене підвели, зняли плащ–намет, і я побачив тіло. Став на коліна, поцілував його в руку. Права рука в нього лежала на грудях, а ліва витягнена вздовж тіла. Коли я нагнувся цілувати, вони мене хотіли підхопити, але я таки поцілував його. Мене підняли і повели назад. А після того, як привели в камеру, через пів години прийшов слідчий і написав протокол упізнання. І все.
Олег КАРП’ЯК, bbc.com.
