«За кожне зерня 1932–1933 помститься куля 2022–2023».
Про те, з чого виплекана наша українська гостинність
Як я був маленьким, мені в колиску під подушку чи під низ клали маківку (ось вона на фото). Зараз у мене під ліжком зброя. І сплю я наче в маківці
Ми не викидаємо хліб, а кладем зверху, щоб доїли пташки. А як не дай Бог впаде, піднімаємо його і цілуємо. Ми – це покоління, зрощене тими, хто пережив страшну страту голодом. Ми інакші. У наших генах – код голоду. Він у всьому, що ми робимо. В праці, в творчості, в дозвіллі і ще десь...
Ми не викидаємо хліб, а кладем зверху, щоб доїли пташки. А як не дай Бог впаде, піднімаємо його і цілуємо.
Якось за столом з новими друзями з Данії прозвучала невеличка промова про «ukrainian gospitality» («українську гостинність»). Як пояснити їм, звідки вона? Я дочекався цього дня, бо в ньому суть. Як годували українці подорожніх, що втікали від голодомору. Як традиція нагодувати «до відвалу» гостя увійшла в наше життя. Карбувалась бідою століття за століттям. Боже, які ми різні та які ми в цьому однакові. Така наша українська гостинність. Виплекана катуваннями, муками і божевіллям. Скоритись перед злом – і отримати зло в чистому вигляді.
Ні, ні, ні, ні, ні. Вже ні. Мирного рішення не буде.
Іван МИРКА,
депутат Волинської обласної ради, фракція «Європейська Солідарність»
Читайте також: Смачного, рашистські покидьки!
