Світло моєї Доми

Батьки переїхали з міста Любовня (так по-місцевому називають Любомль. – Ред.) у Смолярі після чергових реформ із Шацьким районом. Бо бабуня не змогли жити в гОроді без корівки, без своєї доми, без лісу-ягід, тобто всього того, що було часточкою її самої. А мама з татом не змогли залишити її одну-однісіньку на нашім хуторі. От тому, коли звільнилися місця вчителів у школі, були одностайні в переїзді.

Із Шацька добиралися вантажівкою: ми з мамою в кабіні, тато – в кузові. Їхали довго-предовго осіннім бездоріжжям через темний і, як здавалося мені тоді, безконечний ліс.

Я благально-слізно просила всіх по черзі ввімкнути світло: «Послухайте, будь ласка, рідної дитини, не грайтеся зі мною» (я чомусь подумала, що то така забава-розіграш дорослих).

А коли приїхали в Смолярі, на мене чекало найбільше вечірнє потрясіння – відсутність електрики (у Шацьку це диво цивілізації було з мого народження). Я благально-слізно просила всіх по черзі ввімкнути світло: «Послухайте, будь ласка, рідної дитини, не грайтеся зі мною» (я чомусь подумала, що то така забава-розіграш дорослих). І раптом – бабуня внесли з комори диво відродженого світла – гасову лямпу, відблиски якої застрибали сонячними зайчиками по стінах, по наших обличчях. Радощам моїм незвичних тіньових сюжетів і випрозорених відчуттів не було меж. А коли бабуня натопили піч – і ми з братом Васильком забралися на теплу-претеплу лежанку, застелену ходнічком з усіма кольорами веселки (ще й із квартами тепленького молочка), душа моя... раювала. Наступної днини я вже чекала цього священнодійства поборювання темнОти. З того вечора при тій лампі два роки поспіль (і не лише) читалося, готувалося до уроків, кухарювалося і засиналося (мама-тато допізнА перевіряли зошити смолярських школяриків, писали конспекти уроків...) А ще – багато СПІВАЛОСЯ. При всякій хатній роботі... На тій печі при мерехтливому світлі я вперше почула мої улюблені «Вой те, дівчено, червона калено», «Вой у ліси, ліси, рубали диревце», «Вой піду ж бо я на ярмарочок, на кімбалочок», «Посію мачок над водою», «Чорноморець, матінко, чорноморець», «Веламаю вітку – та й пущу на воду»... То була справдешня словесна магія – і в моїй голівоньці оживали театралізовано всі ті пісенні сюжети...

Відтоді я на все життя тримаю в собі оте СВІТЛО моєї ДОМИ...

Дотепер у моїй душі мерехтить вогник-відсвіт тієї гасової лямпи, який внесли Бабуня того вечора. Щоб освітити всеньке моє життя... Й ділитися ним із усіма, хто його потребує.

Гріймося світлом, яке в нас... Допоки воно горить... 

Світлана БОГДАН, 
викладачка ВНУ імені Лесі Українки