Письменника Володимира Вакуленка рашистам видали односельці

У Харкові поховали 49-літнього українського письменника Володимира Вакуленка. Кілька місяців після того, як окупанти викрали чоловіка, про його долю нічого не було відомо. Знайшли тіло Володимира у братській могилі під Ізюмом, він був похований під номером 319. Мама загиблого каже, що її сина росіянам здали односельці

«Чекатиму на своїх»

Володимир Вакуленко після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну вирішив нікуди не їхати із рідного села Капитолівка на Харківщині. Він так і сказав своїм близьким: «Я залишусь тут і чекатиму своїх». Тоді він думав, що війна швидко скінчиться.

Мама письменника Олена Ігнатенко розповідає, що сина вмовляли виїхати із села. Тут добре відома була його проукраїнська позиція. Він завжди виступав за українську мову і не міг терпіти російське телебачення. Рідні відчували, що Володю здадуть ворогові, так воно й сталося.

Волонтерив разом із сином

Спочатку Володимир Вакуленко збирав гроші через свою сторінку у Facebook, закуповував цигарки, ліки, продукти для українців, які стояли на блокпостах та служили в теробороні. Щоб передати посилки, вони разом із 14-річним сином Віталіком ходили до блокпостів по 5–10 км пішки, жодної машини у них не було.

Віталік – особлива дитина, у нього складна форма аутизму, хлопчик не розмовляє. Але батько міг порозумітися із сином, вони завжди все робили разом. Навіть на сторінці Вакуленка у Facebook складно знайти фото, де б не було сина поряд. 

Востаннє до блокпостів Володимир із сином навідалися 3 березня, а вже 7-го числа до Капитолівки увійшли російські війська. Саме село жорстоко обстрілювали, російська авіація бомбила територію. Зникли вода, газ та світло, люди змушені були ховатися у підвалах. Володя жив у будинку разом зі своїм літнім батьком, вони зробили у дворі великий таган (обруч на ніжках, на якому в казані готують їжу. – Ред.). А біля будинку стояв російський блокпост та БТР.

Щоденник закопав під вишнею

Уперше до Вакуленка окупанти прийшли 22 березня. Запитували у батька: «Де тут ваш націоналіст?». Володю забрали разом із сином та вивезли. Надвечір вони повернулися додому.

Він завжди виступав за українську мову і не міг терпіти російське телебачення. 

Наступного дня письменник узяв свій щоденник, який вів із 24 лютого, загорнув у целофановий пакет і закопав під вишнею. Батькові він показав місце схову і сказав, що якщо з ним щось трапиться, то після приходу в село ЗСУ викопати і передати. Як у воду дивився: вже наступного дня за ним прийшли, забрали в чому був – у капцях та старому светрі. Більше живим його ніхто не бачив.

«Я точно знаю, хто з місцевих жителів видав мого сина. Зараз цього чоловіка в селі немає, кудись поїхав. Але не лише він був стукачем. Тижнів через два-три після того, як Володю забрали, до будинку знову прийшли двоє військових. Їх привів уже інший односельчанин, вони також шукали мого сина. Де зараз цей зрадник, я теж не знаю», – розповідає мама письменника.

Нині щоденник Володимира Вакуленка знаходиться у Харківському літературному музеї.

Могила під номером 319

Мама Олена Ігнатенко, її чоловік (вітчим Володимира) Василь Ігнатенко, а також рідний батько письменника довгий час шукали Володю. Їздили та писали в різні окупаційні «інстанції» – «прокуратуру», «міліцію», «комендатуру». Але щоразу їм відповідали, що жодної інформації немає.

Іноді доходили чутки, нібито Володя десь у Бєлгороді, там його можуть судити.

Проте тіло українського письменника рідні знайшли лише восени, після визволення Ізюма, в одному із братських поховань. Спершу не знали, що це він. Проте експертиза підтвердила, що це останки 49-річного Володимира Вакуленка.

Як з’ясувала родина, тіло Володимира ще у травні підібрали волонтери, які збирали загиблих на вулицях. Він лежав неподалік від спаленої техніки. Потім його поховали разом із іншими у лісі під номером 319.

Писав для дітей

Володимир Вакуленко прожив коротке, але складне життя. Як розповідає його мати, писати вірші він почав ще в середній школі. «Спочатку чотиривірші, потім більші твори, переважно про природу. Він любив зачитувати мені свої твори, цікавився моєю думкою. Я робила зауваження, він виправляв», – каже Олена. Після школи Володя не пішов навчатись далі, казав, що все одно його заберуть до армії (зі служби, до речі, повернувся з інвалідністю – став недочувати після побиття). Закінчив училище, здобувши професію кухаря, працював у лікарні... 

Володя продовжував писати вірші, поеми. Щоправда, хлопця із села тоді ніхто не друкував. Пізніше, вже з другою дружиною Ірою Новицькою, він переїхав жити на Львівщину, тоді з’явилися прозові твори. Перший свій альманах вони надрукували практично власним коштом, він називався «Ізюмська гора». Коли у подружжя народився син Віталік, Володя почав писати дитячі книжки – вірші, казки. І це в нього виходило найкраще. Ймовірно, тісне спілкування із сином підштовхнуло його до цього. Є у нього і книги для сліпих дітей. Багато виступав, їздив до дитячих таборів, інтернатів, брав участь у конференціях. Вакуленко – автор понад десятка дитячих книжок, прозаїк, перекладач, лауреат літературних премій.

Серед його творів – «Татусева книга», «Інфаркт для ґурманів. Щоденник вар’ята», «Святославова Сварґа», «Три засніжені історії». А також серія книг проєкту «Зірки на долонях», створена для дітей з важкими порушеннями зору (рельєфно-крапковим шрифтом і звичайним шрифтом для людей з вадами зору). Володимир Вакуленко був і учасником Майдану, його поранили тітушки 18 лютого 2014 року у Маріїнському парку.

...Поховали письменника не в рідному селі, а у Харкові. На переконання його мами, через те, що жителі села видали її сина ворогові, Капитолівка не варта, аби Володимир лежав там.

Марина ПЕТІК, obozrevatel.com

Читайте також: «Під Бахмутом росіяни прикриваються українськими полоненими, щоб уникнути знищення»