80-річний полковник ЗСУ воює простим солдатом

Михайло Олександрович Хабаров народився 1942 року в селі Смородськ на Рівненщині. У 1947-му сім’ю виселили до Омська, оскільки його батько, Олександр Тихонович Бик, був учасником УПА. Своє прізвище пан Михайло змінив на Хабаров, щоб мати можливість вступити до вищого військового навчального закладу, бо мріяв бути льотчиком. Після проголошення Незалежності його підрозділ був одним із перших, який склав присягу на вірністьУкраїні. І зараз, попри вік, він захищає Україну зі зброєю в руках.

Про це Михайло Хабаров розповів в інтерв’ю «Фактам».

Як можна уявити, що по Хрещатику підуть парадом якісь буряти? Щоб ця нечисть взагалі ходила по Українській землі? Ми переконані, що їх переможемо.

– Яким для вас був ранок 24 лютого?

– Тут є своя передісторія. Річ у тім, що я став учасником бойових дій ще під час Революції гідності. 19 січня 2014-го отримав два вогнепальні поранення, тому потрапив до списків постраждалих, яким згідно із законом надали статус учасника бойових дій. Я його отримав у 2018 році. Але це мене не задовольняло. Як міг казати, що я учасник бойових дій, якщо не був на фронті? Я ж офіцер. Хлопці гинуть, а чого я маю своє життя берегти? На штабну роботу ніколи б не пішов. Тому вирішив, що треба бути там, де можу принести користь. Оскільки ще здатний тримати зброю в руках, пішов рядовим. Але це теж було не так просто. Звертався і в «Правий сектор», і в «Свободу», і до друзів, і до знайомих. Усюди чув: «Вам скільки років?». У 2018 році на дні народження Степана Хмари (його вітали у Будинку вчителя) підійшов до нього: «Хочу воювати». – «А в чому справа?» – «Вік». – «А здоров’я як?» – «Та нормально». – «Так ми на роки не дивимось. Йди в батальйон ОУН».

Після місяця навчань у Павлограді ще місяць доводив у Юр’ївці під Маріуполем, що можу бути корисним бійцем. Врешті-решт на засіданні керівників штабу мені дозволили виїхати безпосередньо в зону АТО. У Водяному протягом трьох місяців брав участь у бойових діях. Виїхав звідти лише тому, що 26 серпня 2019 року всі добровольчі батальйони взагалі вивели з лінії фронту.

Щодо початку вторгнення, 24-го вранці наша собака раптом почала гавкати. Потім ми почули два вибухи. Я одразу сказав дружині: «Катерино, почалася війна».

Згодом зателефонував нашому заступникові комбата Ігорю Завістовському (позивний Малиш). Ми до тих подій мали їхати на планові збори під Івано-Франківськ, де наша база. Він сказав: «Їдемо». Я купив квиток на вечірній потяг до Львова. 25 лютого відбулися збори й формування батальйону. І ми почали тренуватися. Але у Житомирі на базі 71-ї бригади, де проходили навчання по плану мобілізації, тих, кому за 60 років, відправили додому. Я та ще три чоловіки залишилися. Несли службу, як і всі.

– Що з подій, через які ви пройшли, будете пам’ятати все життя?

– Відданість хлопців. Нас ніхто не примушував. Це масовий поклик душі на захист Батьківщини.

Спочатку ми воювали на Харківщині, під Ізюмом. Перепливали через Сіверський Донець на гумових човнах. Там проводили п’ять діб в окопах, потім назад. Постійно над головою вибухали міни та ракети. Люди могли кинути це все. Але не було жодного, хто б злякався...

25-літній боєць із Луцька Володимир Нерода (позивний Токар) загинув, рятуючи товариша. Він у 2017 році отримав тяжке поранення в стегно. Довго лікувався. Дали довічно другу групу. Теж прийшов до нас добровольцем. 12 жовтня, коли їхня група вирушала на підміну, я йому допомагав одягнути спорядження. Наступного вечора повідомили: «Загинув Токар». Він допомагав хлопцям винести пораненого бійця. Коли виносили, розірвалася міна…

На війні смерть постійно ходить поруч. Одного разу підірвалися п’ять хлопців, які їхали в машині. Трьох просто на шматки розірвало, а двом пощастило – сиділи на передньому сидінні, лише отримали поранення.

– Був момент, коли вам стало по-справжньому страшно?

– Скажу чесно, не було. Тому що до всього звикаєш. Кулі свистять, все навколо вибухає, а ти розумієш, що по-іншому на війні не буває. Хоча спочатку сильні вибухи були для мене несподіваними. 90−95% загиблих – від мінно-уламкових поранень.

Наш батальйон зараз вивели на переформування, чому? Тому що за два місяці ми зазнали великих втрат. П’ять загиблих, 10−15 хлопців отримали поранення різного ступеня й 15 контужених. Усіх відправили лікуватися. Залишилося 20 боєздатних бійців з 60.

– Ви теж отримали поранення?

– Зараз ні. А у 2019 році був перелом правої лопатки.

– Війна – це ж ще й важкий фізичний труд.

– Безумовно. Ми всі у поті. Постійно риємо індивідуальні окопи, де б не були. Прийшли кудись, одразу починаємо копати. Потім якось їх укриваємо, щоб водою не заливало, щоб був захист від осколків, які буквально сиплються зверху. Багато хлопців отримують поранення, перебуваючи в окопах.

– Як ставитеся до думок, що ми вже виграли цю війну?

– Та з першого дня вважав так. А як ми можемо її програти? Тоді хто ми будемо? Як можна уявити, що по Хрещатику підуть парадом якісь буряти? Щоб ця нечисть взагалі ходила по Українській землі? Ми переконані, що їх переможемо. Звісно, багато людей гине. Але жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю? Треба їхати додому». Наш дух і наші переконання не допускають програшу. Як би не було тяжко, наша Перемога попереду. Ми беремо участь в історичних подіях. З одного боку, це наша біда. З іншого – Україні й українцям випала можливість прославитися на всі віки.

Ольга БЕСПЕРСТОВА.

Останні новини:

• На Волині із заметів витягали «швидкі» і вантажівки.
• Посіпака путіна шойгу побував на окупованій території України.
• У Рівненській області перекинувся мікроавтобус з пасажирами.
• лукашенко намагався прикинутися хворим, аби зірвати візит путіна, але той не повірив.
• ЗСУ відправили на концерт до кобзона ще майже 600 окупантів: свіжі втрати ворога станом на 18 грудня.

Усі новини російсько-української війни – тут.