Рідні волинського Героя: «Хотіли б, щоб рідні побратимів, з якими загинув наш Саша, зателефонували до нас...»

«У наступному році в нас було б срібне весілля»

Наша розмова була сумною. Щось мама говорила, щось дружина. А про дещо «говорили» знімки. Серед них є й останнє фото, надіслане по вайберу на прохання Світлани. На ньому, як каже жінка, він років на десять старший – літ додає сива борода. Спогад на моє прохання про те, як починалося їхнє сімейне життя:

 – Ми ровесники. Правда, Саша пізніш на рік школу закінчив, бо взимку народився і його не взяли з однолітками в перший клас. То вже згодом, коли були одружені, на фотографіях побачили, що ми і в один садочок ходили. Я багатьох однокласників майбутнього чоловіка знала, а його – ні. А познайомилися ми у лісі: Саша повернувся тоді з армії, а я навчалася на останньому курсі Волинського національного університету. Знайомі запросили відсвяткувати 8

Березня на природі. Велика компанія тоді зібралася. З того часу й почали зустрічатися, а через рік – одружилися…

 – 1 травня ми повінчалися, наступного дня зареєстрували шлюб. Не менш як двісті гостей зібралося в шалаші, – пригадує Світлана. – Тоді вже модно було робити весілля в кафе. А мені хотілося, аби все було ось так, по-домашньому.

 Спочатку Світлана прийшла в невістки. А коли їхній старшій дочці Анні було десять місяців, молода сім’я перебралася в будинок, де ми й зустрілися. Тут жила самотня сестра Світланиної бабусі, яка й покликала їх до себе, аби догляділи її. З допомогою батьків добудували стареньку хату, по-сучасному облаштували. Уже тут народилася молодша донька Ірина, яка живе з мамою й тепер (старша Анна із сім’єю – в Києві). На це потрібні були кошти – батьки одні й другі допомагали. Сьогодні – це затишна оселя. Ось тільки господар уже не прийде сюди…

Ми думали, що весь світ плаче. Це ж стільки і військових, і цивільних гине!

Судячи з почутого, по життю Олександр був дуже мирною людиною. Вивчившись на різьбяра, після строкової служби передавав свої знання дітям у Камінь-Каширському учкомбінаті. Це вже потім перейшов на іншу роботу – був охоронцем у банку. Підростали доньки – на їх навчання потрібні були кошти – тоді й на заробітки у Польщу їздив. І дружина з ним вирушала. Оскільки був хорошим майстром-універсалом («у нашому будинку в основному все руками чоловіка зроблено»), його охоче брали на будівництво, а Світлана працювала у нього підсобником. У такому тандемі й трудилися у 2016–2017 роках (зараз Світлана, у якої є чимало літ педагогічного стажу й стажу державного службовця, працює продавцем-консультантом у магазині будівельних товарів).

 «На війну насамперед треба йти людям із досвідом, таким, як я»

Катерина Григорівна не може  без сліз говорити про загиблого сина, який був у них із чоловіком первістком (є ще один – молодший Сергій):

 – Добрим ріс, таким і залишився на все життя. Жив за принципом: «Краще втратити своє, аби нікого не скривдити». У нього була така риса, як правдолюбство. Завжди відстоював  справедливість. Ми вже із Світланою не раз говорили Саші: «З тебе правда так і пре...». Деколи, може, краще й помовчати. Але він – не з тих, хто вибирає для себе зручніший варіант, що думав – те й говорив. Це багатьом не подобалося. А ще Олександр був затятим рибалкою. Ловив тільки вудкою, спінінгом –  ніколи не йшов на водойму із сіткою. Його так Рибаком і називали. Це прізвисько мав і тоді, як воював. Мріяв навчити рибалити свого онука. 

  Війна почалася для нього ще в 2014–2015 роках. Тоді він був у прикордонних військах на Донеччині. Як пережила родина той непростий час? Молилися за нього. Подавали записки за здоров’я по всіх церквах, де тільки можна було.

Але тоді, як зараз кажуть, легше було. Олександр час від часу додому приїжджав. І вже зовсім інша ситуація – як почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. За сто днів служби, яка обірвалася разом з його життям, – жодного разу не бачилися з ним. Хіба що по вайберу,  включивши відеозв’язок. 

 

– 24 лютого, – пригадує Катерина Григорівна, – син добровольцем пішов у військкомат. Він говорив: «Ми там уже були, бачили все, досвід маємо. Кому йти? Звичайно, таким, як я. Ми знаємо, куди ступити, куди голову повернути. А для молодьожі – все невідоме».

– Саша ще три дні до цього ходив у військкомат, – долучається до розмови дружина. – Коли тільки почали говорити, що є загроза. Допитувався, чи візьмуть у військо. Але його відправляли додому – ще ж тоді не вірилося, що буде повномасштабне вторгнення. А вранці 24-го третім за рахунком автобусом його відправили на війну.

– Коли син дзвонив, – додає Катерина Григорівна, – то завжди говорив: «Усе буде добре!». Спочатку він був між Житомиром і Києвом. Потім його відправили на Херсонщину. А то ж моя мала батьківщина, де колись служив мій чоловік, який і привіз мене на Волинь. Я все питала, коли буде визволено мій край. Саша, не втрачаючи оптимізму, обіцяв, що скоро.

Сьогодні знаємо, що сталося це аж у листопаді. Майже через пів року після того, як Олександр Єфімов загинув. У 2020-му похоронила Катерина Григорівна чоловіка, який пішов із життя через недугу. Через два роки не стало сина, якому ще б жити й жити… Ось таке горе випало пережити жінці.

«Він ніби передчував, що востаннє говорить з нами»

– Ми не публічні люди, але наш Саша, який загинув за Україну, заслуговує, щоб про нього добре згадати, – ці слова я почула від матері Олександра Єфімова на мою вдячність з приводу того, що вона та дружина її сина погодилися на розмову для газети.

Олександр загинув 4 червня під містом Iзюмом на Харківщині. Сталося так, що  напередодні вони розмовляли з ним. І навіть не раз. 

– Саша ніби передчував, що востаннє говорить з нами, – пригадує Світлана. – 3 червня чотири рази мені дзвонив, три – мамі. Знаю, що розмовляв і з донькою, яка живе в Києві, розпитував про онука, котрого торік із пологового будинку забирав, дуже тішився ним. До цього він майже місяць не виходив на зв’язок. Тільки хтось, судячи по голосу, з молодих побратимів, певно, виїхавши із зони бойових дій, телефонував мені: «Тьотя Свєта, не переживайте… З вашим Сашею все добре – здоровий, нагодований. Акцентував якраз на цьому – «не голодний». Я зрозуміла, що, мабуть, бувало й по-іншому, коли на передову ніхто не міг доїхати. Хоч сам Саша ніколи ні на що не нарікав.

 Того дня, коли рідні змогли нарешті поговорити з Олександром, його ще із чотирма бійцями повезли в якесь тихе місце, де не було боїв, – помитися. Про те, яким було його враження, свідчили слова: «Мамо, ми думали, що весь світ плаче. Це ж стільки і військових, і цивільних гине!.. Йдемо, як дикуни, – зарослі, брудні, смердючі. Нам стидно, що ми такі. Назустріч – люди, які сміються. Багато хто сидить у барах, кафе, п’ють пиво – ніби нема війни».  

– Я слухала це й не могла стримати сліз, – каже Катерина Григорівна. – Тільки й змогла попросити, щоб ще секундочку не вимикав телефон, аби я встигла сказати, як люблю його, як хочу, щоб він вернувся додому живий-здоровий.  Останні слова – і мої, і Сашині – то був крик душі.

Тільки й змогла попросити, щоб ще секундочку не вимикав телефон, аби я встигла сказати, як люблю його, як хочу, щоб він вернувся додому живий-здоровий.  Останні слова – і мої, і Сашині – то був крик душі.

Тоді нібито на цілу добу повезли бійців на перепочинок у безпечніше місце. Але, як виявилося, обставини помінялися – за ними приїхали через чотири години. Того дня Олександр розповідав мамі й дружині, що, потрапивши нарешті в магазин, купив сиров’яленої ковбаси, яку любив, цукерок, навіть «Чупа-чупсами» запасся на всякий випадок. Всі ці смаколики так і лежали в рюкзаку, який згодом, вже після похорону, передали родині...

Коли Олександр із побратимами був на території, де довелося вже пішки йти замінованою місциною, то сказав, що не може говорити й вимкнув телефон.  Більше рідні його не чули. До речі, 4 червня під час мінометного обстрілу загинув і він, і ще двоє волинян – Володимир Жолондієвський із Любомльщини та Олександр Чак із Шаччини. Дружина нашого героя каже, що їй хотілося б, аби рідні тих героїв відгукнулися, – може, комусь більше відомо, за яких обставин полягли їхні сини, чоловіки.

Телефон рідних Олександра Єфімова є в авторки статті, тож нехай ця публікація стане посередником між родинами, які втратили на війні дорогих людей.

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також на volyn.com.ua: «Як на Донеччині мене змусили дізнатися про того, хто брав Луцький замок».