«Сніг замітав сліди тривожного дня...»: історія на вечір

Олеся любила перший сніг до нинішнього року – сполоханого війною. Настя, подруга, радить: навчися подумки тікати від реальності туди, де було добре, затишно. Хоча б на декілька хвилин. Олеся пробувала. Поверталася в дитинство. Але там зараз також холодно. Бо спогади замість заспокоєння викликають сльози. Між колишнім і теперішнім – осиротіла сільська хатина без бабусі, дорослі клопоти, війна. І її кохання – недолюблене, недомовлене…

– Не тримайся Кирила, – радили батьки та друзі. – Складається враження, що він – останній чоловік на землі. Чи, може, причарував тебе? Хоча... Кирило на своїх сестрах зациклений...

Її серце сперечалося з розумом. Олеся слухала серце. Бо кохала. Розуміла…

Кирило давно зустрічався з Олесею. Любив її. Але чекав, коли виростуть сестри. Він їм за матір і батька. Обіцяв піклуватися про молодших.

Я не встигла. Там щось вибухнуло. Зв’язок обірвався.

Щойно Кирило закінчив виш і влаштувався на роботу, не стало матері. Останнім часом хворіла. Лікарі не вельми обнадіювали. Він став опікуном для своїх сестер. Батько давно від них пішов. Навіть не знали, де і з ким він живе.
Дівчата ревниво ставилися до Олесі. Чи то боялися, що коли брат одружиться, буде менше дбати про них. Чи не бажали, аби вона оселилася в їхній квартирі.

– Вони ще діти, – виправдовувався перед Олесею.

– Добре, Валі – тринадцять. Але Дарина старша, уже п’ятнадцять минуло. Повинна розуміти, що ти маєш право на особисте життя. Зрештою, батьки залишили мені двокімнатну квартиру. Можемо жити у ній.

– А сестри?! Я не залишу їх самих. Не хочу проблем із соціальними службами. З родиною. Ти ж розумієш.

Сестри закидали братові, мовляв, Олеся крутить ним, як хоче. Використовує його.

– Чому ти повинен допомагати її батькам на дачі? – злилася Дарина. – Краще б на вихідних в Карпати поїхали. Ти ж обіцяв.

– Якщо обіцяв, значить, поїдемо.

– І її візьмеш?

Олеся не раз пробувала подружитися чи хоча би порозумітися з дівчатами. Але намагання були марними.

...Дарина закінчила школу. Навчалася на дизайнера.

– Коли ти врешті зробиш пропозицію Олесі? – запитували друзі в Кирила. – Що ж у вас за любов така? Це, швидше, якесь випробування і для тебе, і для неї.

– От Валя отримає атестат, стане повнолітньою... Я мушу дбати про сестер. Я мамі слово дав, коли вона помирала.

Олеся працювала в школі. З дітьми проблем не було. Чому ж із Кириловими сестрами не складаються стосунки?

– Егоїстки вони. От і все пояснення, – казала Настя. – Вони й коли заміж вийдуть, не злізуть з братової шиї.

Навесні Олеся з Кирилом збиралися на могилу його матері. Кликала дівчат.

– А без нас не обійдешся? – зухвало запитала старша.

– Що нам там робити? – додала молодша.

– Прибрати. Квіти посіяти. Ваша мама чорнобривці любила.

– Справді? А ти звідки знаєш?

– Кирило казав. І взагалі ви б просто провідали мамину могилу. Так годиться.

...Дарина отримала диплом і одразу вийшла заміж. Батьки її обранця давно працювали за кордоном. Кликали до себе молодят. Не довго думавши, ті погодилися.

– Пильнуй Валю, – давала Дарина настанови братові перед своїм від’їздом. – Коли вона закінчить училище, влаштується на роботу, тоді... Сподіваюся, до цього часу твоя Олеся знайде іншого.

– Чому ти так? Що поганого тобі зробила Олеся?

– Правильна дуже. А я таких не люблю.

...Інколи Олесі здавалося, що вже зустрічається з Кирилом за звичкою. Та й, якщо чесно, залицяльників нема. У школі, де працює, переважно жіночий колектив. А чоловіки – хто старший, хто одружений.

Замість своїх дітей бавить Настиних. Подруга народила хлопчиків-близнюків. Малеча її любить. Усміхається, тягне рученята. Як у ці миті щемить її душа! Не Кирила звинувачує. Себе.

У неї був закоханий хлопець з історичного факультету. Вона ж нікого, крім Кирила, не бачила. А Мар’ян і в кафе запрошував, і квіти дарував. І діставав дефіцитні квитки на концерти. Від усього відмовлялась. Може, дарма.

Недавно побачила Мар’яна. З дружиною і донечкою. Щасливі. Швидко подалася геть. Не хотіла, аби заговорив, запитав, як живе. Мала відповісти, що Кирило досі її бойфренд?

...Валя закінчила медичне училище. Пішла працювати в поліклініку. Зустрічалася з хлопцем, у якого в місті не було власного житла, винаймав квартиру. Тому сестра почала натякати Кирилові, аби перебирався до Олесі. Але Валин обранець братові не подобався. Про себе Кирило нарік його альфонсом. Крім того, хлопець любив хильнути в компанії. Тому вступатися з дому Кирило не поспішав.

...Коли почалася війна, Валі зателефонувала сестра. Запропонувала їхати до неї.

– Я до Дарини їду, – сказала Кирилові.

– А робота?

– Розраховуюсь.

Кирило завіз сестру до кордону. Вдома було незвично порожньо й тихо.

Читайте також: Історія на вечір: «Я зустріну тебе колись, в іншу осінь, уже посивілу…».

Деякі чоловіки з його роботи пішли на війну. Зокрема, ті, що служили в армії, мали навички.

Невдовзі вирішив: піде на фронт добровольцем. В армії не служив, але того, що треба, навчиться. Сказав про це Олесі.

– Чекатимеш? – запитав.

Вона зітхнула. Чекання – її карма. Як і Кирило.

...Навесні Олеся посіяла чорнобривці на могилі Кирилової матері. Восени прибрала засохлі стебла.

Кирилові сестри жодного разу їй не зателефонували.

Кирило дзвонив, коли мав можливість. Олеся толком не знала, де він. Знала лише, що небезпечно всюди.

– Коли повернуся – розпишемось, – сказав під час недавньої розмови. – Вибач, що так неромантично роблю тобі пропозицію. Я кохаю тебе. Завжди кохав...

– Кириле, я...

Щось бухнуло. У телефоні запанувала тиша.

Олеся набрала Настин номер телефону:

– Кирило зробив мені пропозицію.

– У відпустку приїхав?

– Ні, дзвонив.

– А ти що... що відповіла?

– Нічого. Я не встигла. Там щось вибухнуло. Зв’язок обірвався.

...У ліхтарів знову «вихідний».

Нарешті руки зігрілися від горнятка чаю. З’явилося світло. Скоро увімкнуть опалення.

Пізній вечір посвітлішав від першого снігу. Але в Олесі не було від цього радості. Холодно... Їй холодно. Кирилові холодно. Всім холодно.

Чекала дзвінка з фронту. Наближалося до опівночі. Сніг замітав сліди тривожного воєнного дня...