У Волинському музеї військової техніки Тарас Літковець сфотографувався поруч зі «свіженьким» футляром від американця-«Джавеліна»: мовляв, гуртом легше бацьку побити.
Чи піде білорусь в наступ на Україну? – коментар волинського політолога й учасника бойових дій
Політолог, учасник бойових дій, заступник декана факультету історії, політології та національної безпеки ВНУ імені Лесі Українки Тарас Літковець аналізує нинішні ситуацію щодо загрози нападу з білорусі та інформаційне поле навколо цієї теми
Справді, з 24 лютого ми чекали «цього» вже більше десятка разів. От недавно передає мені знайомий: «Якийсь військовий сказав, що буде напад 25 листопада». Фактично білорусь є учасником війни проти України тим, що надає росії свою територію для ракетно-бомбових ударів по Україні (й по Волині зокрема), дає військову техніку й боєприпаси і територію для військових навчань.
Найгірше, що вона робить, – це відтягує величезну частину Збройних сил України. Вони мусять перебувати уздовж українсько-білоруського кордону, хоча їх можна було б використати на Півдні або на Донбасі. Влада білорусі також надає росіянам свої медичні заклади: в окремих райцентрах лікарні повністю вивільнені для лікування військових. Крім того, дає територію для складування боєприпасів. Зручно ж, не підвозити десь із Тули чи з Рязані, а мати тут, під боком, біля Бреста.
В білорусі військо досить скромне. Армія налічує понад 50 тисяч осіб. Якщо врахувати, що разом українців та росіян, які воюють, понад мільйон, то таке число погоди не робить. Коли ж подивитися статистику світових рейтингів (їх усього 8) щодо збройних сил, то білорусь не потрапляє навіть у сороківку держав із сильною армією: військові сили у неї досить скромні. За статистикою, 3% білорусів готові воювати: це в 20 разів менше, ніж росіян. Знову ж таки, ця держава постійно передає свої боєприпаси, танки, системи залпового вогню росії – країна, що готується воювати, не віддає зброю, а навпаки збирає.
Тому, на мою думку, нападати вона не збирається. З іншого боку, якби білорусь таки наважилася б, то це в рази посилило би санкції з боку Європи – до такого ж рівня, як в росії. Зауважу, що економіка білорусі не така сильна й абсолютно не самостійна: до війни 40% товарів експортували в росію, на сьогодні це вже 75%. Без допомоги, позик, пільг від росії білорусь не виживе. Крім того, вступ у війну ще й військовою силою ще дужче погіршить економіку країни. І лукашенко це розуміє. Самопроголошений диктатор і так почувається хитко, а за таких умов обов’язково буде погіршення – економічне й політичне. Адже білорусь на відміну від росії має масовий протестний рух. Прикладом є акції проти фальсифікації лукашенком виборів президента, на які виходили сотні тисяч (хай це була революція «в білих рукавичках»). Важливо, що там є сотні тисяч незадоволених нинішнім режимом. лукашенко знає: як тільки підуть скалічені, поранені, убиті, цинкові труни з білорусами – оця кількість обурених одразу перетвориться в кілька мільйонів. І це не росія: тоді в державі почнеться революція «без білих рукавичок».
Тому лукашенко буде відтягувати війну білорусі з Україною якомога довше і бути рупором політики кремля щодо нашої країни.
А ще ж білоруси й лукашенко прекрасно бачать деградацію росії. Є такий союз держав БРІГС (Бразилія, росія, Індія, Китай і Південна Африка). Тепер жартома називають БРІГСом росію, білорусію, Північну Корею, Іран та Сирію. Ну ще плюс Нікарагуа й Венесуелу. Це країни – такі, знаєте, ізгої світової спільноти. Росія хоче об«єднати їх у щось. Але це не порівняти із її зазіханням на якусь євроатлантичну роль – тепер вона в глибокій Азії. Її підтримують терористичні мусульманські групи та, наприклад, Зімбабве, Сирія, Еритрея.
Крім того, оскільки росія не бере участі в Чемпіонаті світу з футболу, ФІФА поділила світ на конфедерації: Латинська Америка, Європа, Азія, Африка. І росія хоче перейти в конфедерацію азійців. Тут ведеться дискусія. То сміються й кажуть: «Давно пора! Там їй і місце»… Тобто деградація росії триває.
Знову ж таки, на відміну від росіян, які з такою ненавистю йдуть воювати, з білорусами інакше. Вони не хочуть воювати. Десятки тисяч інформують про військові сили білорусі й росії нашу розвідку, викладають важливі новини в соцмережі, крім того, розбирають залізничну колію. Хоч за все це загрожує тривале ув’язнення, катування, вони ризикують життям, щоб допомогти Україні й не втягнутися у війну. Вони при поганому керівництві, лукашенку, таки є нам, як кажуть, «братнім народом». В росії навіть приблизно такого нема: їхні протестні акції не про «ні війні», не про те, щоб віддати Україні її території, а, наприклад, про те, щоб краще екіпірували їхніх чоловіків на війну... Братами нам є поляки (хоч донедавна таких стосунків не існувало), прибалти, чехи й словаки, з якими не було тісних стосунків, а вони віддають нам останню зброю, Британія (де вона, а де ми!), США, Канада, бо там велика наша діаспора. Хороший братній народ нам – грузини, але їхня політична еліта втягнула країну в фарватер російської політики. Білоруси, як і ми, – поліщуки. Сусіди. Але росія затягнула їх у своє лоно – і в майбутньому їм доведеться розбудовувати свій світогляд ще десятки років. Хоча за цивілізаційним рівнем розвитку, географічно розташовуючись в Європі, маючи контакти з цивілізованими народами на Півночі, Заході й Півдні (це нас маю на увазі) й маючи великий вплив католицької й греко-католицької церкви, вони досить довго були відірваними від того «руского міра». З XVIII– XIX ст. століття їх почали втягувати… Вже в 2014 році, за опитуваннями, тільки 8 відсотків населення розмовляли білоруською…
Зараз спостерігаю, що люди часто й дуже багато дофантазовують на тему «загроз з білорусі». Щось наче трапляється, але це так перебільшують, що справді стає страшно – сіється паніка. І тоді замість того, щоб прагнути перемоги, працювати на неї, люди різко починають хотіти миру за будь-яку ціну. Катівні Херсона, Ізюма, Бучі їх не лякають. Кажуть: «Хай буде мир, мені нічого не загрожує, бо я нічого поганого не робив». Таким я відповідаю: «Ви подивіться, хто там гинув в першу чергу. Невинні. Хтось випадково йшов до магазину. Когось убили, бо він на когось схожий. В іншого «не таке» прізвище, той – україномовний. Претензій багато було і може бути. То, щоб мати об’єктивну інформацію, я завжди читаю новини й публікації іноземних ЗМІ в Україні, наприклад «Радіо Свободу», «Бі Бі Сі», «Голос Америки».
Оксана КОВАЛЕНКО
Читайте також: «Після раптової смерті Макея лукашенко замінив своїх кухарів, обслугу та охорону»
