Заслуженому журналісту Святославу Пирожку є що згадати за роки, віддані улюбленій роботі.
Заслужений журналіст України Святослав ПИРОЖКО: «З газетою «Волинь» я понад 75 літ»
Його подругою була народна артистка і перший міністр культури незалежної України Лариса Хоролець, він брав не раз інтерв’ю у відомого всьому світові Євгена Сверстюка, 27 років очолював Волинcьке державне телебачення... Присвятивши себе журналістиці, більш нічим у житті не займався. Все це – про нашого сьогоднішнього гостя Святослава Пирожка
1. Прізвище, ім’я, по батькові, вік, професія… Пирожко Святослав Костянтинович, 81 рік, заслужений журналіст України.
2. Із газетою «Волинь» я вже… зі свого раннього повоєнного дитинства, бо сім’я колишнього артилериста-зенітника, який 30-літнім захищав від гітлерівців місто на Неві, і на три роки молодшої, із чотирма «клясами» польської школи, матері трьох діток, найменшому з яких (тобто мені) на початок фашистської окупації виповнилося лишень пів року, – передплачувала на скупі колгоспні трудодні аж три газети, серед яких була і «Волинь» – «Радянська Волинь».
3. Якби не журналістика, то який фах би обрали? Мрій і захоплень не бракувало. Хотів бути шофером і став ним – воджу власний «Ланцер» до цих пір, хоча вже й не без застережень рідних. Задивлявся і на випускників нашої Мирненської десятирічки, які закінчили військові училища… Вчителі радили стати артистом, бо був самодіяльним читцем–декламатором, грав різні ролі у виставах. В артисти я не пішов, зате досі дружу з багатьма відомими талановитими митцями, серед яких була й нині уже покійна моя улюблена подруга — народна артистка і перший міністр культури незалежної України Лариса Хоролець (в «Радянській Волині» за 17 січня 1964 року надруковано мій ілюстрований матеріал «Ролі Лариси Хоролець» — про тодішню п’ятнадцятирічну дев’ятикласницю Київської середньої школи №117, яка знялася в багатьох кінофільмах).
4. Із висоти прожитих літ можете сказати, що все починається з дитинства? Саме так. Перша моя заміточка була надрукована в сенкевичівській газеті (був свого часу такий район) 13 березня 1954 року. І я її зберіг до сьогодні — як початок мого життєвого і професійного вибору, бо впродовж усього вже й досить тривалого буття на цьому світі, крім журналістики, більш нічим не займався… Я ще й дотепер зберігаю вирізку з «Радянської Волині» із віршем Бориса Олійника — на той час студента факультету журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка, який проходив практику в Луцьку. Той вірш мав назву «Найкраща професія», і я вчитувався в рядки про всюдисущого газетяра.
Перша моя заміточка була надрукована в сенкевичівській газеті (був свого часу такий район) 13 березня 1954 року. І я її зберіг до сьогодні — як початок мого життєвого і професійного вибору, бо впродовж усього вже й досить тривалого буття на цьому світі, крім журналістики, більш нічим не займався…
5. Два ваші крила — сім’я й робота: завдяки чому вдавалося балансувати в «польоті»? Дружиною стала однофамілиця Олеся Терентійовича — Олена Гончар — поліграфістка за фахом, яка працювала в друкарні, що випускала нашу улюблену горохівську районну газету. Вона часто набирала мої оперативні матеріали під рубрикою «Вчора» просто з рукопису. А ще встигала при перевантаженості «районки» доглянути наших двох чарівних доньок — Ларису та Олю. Коли сім’я засинала, то вечорами чи досвітками я зачинявся на кухні, щоб не заважати перестуком друкарської машинки, бо за десятки років звик бути, як це частенько буває у спорті, граючим тренером. Цього дотримувався, коли протягом 27 літ працював генеральним директором Волинської держтелерадіокомпанії.
6. Яка книжка з домашньої бібліотеки вам особливо дорога? Важко сказати, бо на полицях і на… підлозі їх стільки, що з моєї сім’ї ніхто в бібліотеках інших не записані: і ученицям, і студенткам досить творів було із домашньої.
7. Що для вас особисте знайомство із всесвітньо відомим земляком Євгеном Сверстюком? Заочно я знав про нього ще в Горохові. Євгена Сверстюка заарештували 14 січня 1972 року, а судили влітку 1973–го. Його мама Євдокія Яківна перед тим потрапила на операцію до відомого горохівського хірурга Михайла Рощини. Сюди приїхав син Євген і з вдячності за старання подарував лікареві свою книжку з есеєм «Собор у риштованні», видану в Парижі на підтримку переслідуваного радянським режимом роману Олеся Гончара. Місцевим каральним органам стало про це відомо, і лікареві категорично запропонували бути свідком звинувачення на суді в Києві. Той, як порядна людина, відмовився, за що отримав партійне стягнення і втратив посаду. Вдячна Євдокія Яківна видужала і пережила навіть вік свого рятівника. А син отримав вирок у 7 років таборів суворого режиму у Пермській області і 5 років заслання в Бурятії. Про все це ми не раз згадували під час багатьох зустрічей при підготовці радійних, а особливо телевізійних програм і фільмів. Більшість сценаріїв їх увійшла до моєї книги «Українські душі». Ще й ще раз повторюю Сверстюків афоризм: «Не можна вірити в Бога, а жити так, наче його нема».
8. Чим є війна росії проти України для вас — людини, чиє раннє дитинство припало на Другу світову? Пригадую, як горіла висока дерев’яна церква в моєму Блудові у щойно звільненому від фашистів центрі села. Після 24 лютого я з болем у серці стежу за цілодобовими повідомленнями телемарафону, тим більше, що чую й голоси колишніх колег із Волинської ОДТРК, які героїчно захищають від ворога незалежну Україну в окопах на передовій. Є, на жаль, важко поранені, але, дякувати Богові, всі живі. Якби не мій вік і не перенесені інсульт та інфаркт, уже давно записався б у ряди територіальної оборони.
9. Що загадаєте у новорічну ніч? Побажаю рідній Україні переконливої Перемоги над ненависними загарбниками.
Читайте також на volyn.com.ua: «Як на Донеччині мене змусили дізнатися про того, хто брав Луцький замок».
