![«Із Бахмута на Волинь нас привів Господь»](https://volyn.com.ua/content/thumbs/750x500/i/un/omf7ea-0x0-750x500-hmkibx6cj37cpf5xiyp2tcd75jhmiuni.jpg)
Колись жінку вразив лик Богородиці-Життєдайниці, у молитві до якої згадується наш Поліський край.
«Із Бахмута на Волинь нас привів Господь»
Жінка, яка розповіла свою воєнну історію нашому виданню, приїхала із сім’єю саме з того невеличкого міста на Донеччині, що є тепер найгарячішою точкою війни росії проти України
«Тут не була, а згадку про волинську землю носила з собою стільки років»
До повномасштабної війни в Бахмуті мешкало 70 тисяч людей, десь утричі менше, аніж в обласному центрі нашого краю. У листопаді писали, що там лишилося 10 тисяч. Тепер це поруйноване місто на лінії вогню, без газу, електрики, води і зв’язку. Але для Вікторії Осіпової, її чоловіка, сина і свекра воно є найдорожчим, хоча вони вже потроху приживаються на новому місці, як і інші майже 76 тисяч вимушено евакуйованих переселенців. Із пані Вікторією ми розмовляємо про Бахмут і Луцьк, про те, що в неї за спиною й що – попереду. Питаю, чому Осіпови з Донеччини потрапили саме на Волинь?
![Рідне місто Вікторії зараз у вогні.](https://volyn.com.ua/content/thumbs/800x/a/jg/mtrvgf-0x0-750x500-tzw33a7mkolinzwsmsyqrh5zdcuxbjga.jpg)
- Спочатку ніхто з нас не вірив, що це все надовго. Як Арестович казав– «два-три тижні». Коли навколо вибухає, горить, то в таких умовах ти слухаєш всіх і все, шукаєш якісь зачіпки, щоб заспокоїтися. Ми довго терпіли, спускалися в укриття. Підвали там в основному наполовину у воді. Нема вентиляції. Без світла, нормального повітря. Дуже було холодно. (То зараз буржуйки передають...) Пригадую момент, коли ти чуєш, що летить ракета, – розумієш, що треба втікати в укриття, але або завмираєш, або починаєш бігати з кімнати в кімнату, вибачте, як дурне. Яка там валізка!.. Виміряти й описати страх, як і горе, неможливо! З Бахмута ми виїхали 14 березня. Насправді й не знали, куди їдемо, – на Волинь нас привів Господь. У нас тут зовсім нікого нема! Дякую Богу, що ми тут!
Вікторія Осіпова на цих словах зупиняється й виймає із сумочки невеличку іконку Божої Матері. Розказує, що придбала її приблизно в 2014 році: дуже заворожив її лик Богородиці-Життєдайниці. З того часу носить її при собі. Жінка з хвилюванням пояснює, яке відкриття зробила уже тут, на Волині:
– Одного разу знову взяла цю іконку до рук і чомусь стала перечитувати молитву на зворотному боці. А там – про волинську землю! Ось тут є місце, де згадуються князі Острозькі і сказано: «…яка укріпила землю Волинську в Православ’ї». Хіба це не неймовірно?! Я жодного разу не була на Заході України. Жодного. Були в Дніпрі, Києві, Харкові і за кордоном... Тут не була, а згадку про волинську землю носила з собою стільки років...
Одного разу знову взяла цю іконку до рук і чомусь стала перечитувати молитву на зворотному боці. А там – про волинську землю! Ось тут є місце, де згадуються князі Острозькі і сказано: «…яка укріпила землю Волинську в Православ’ї». Хіба це не неймовірно?!
«У шоці, що якесь, вибачте, падло прийшло й каже: «Тепер це буде наше»
– Як нам у Луцьку? Дуже гарне місто, найбільше полюбила вулицю Лесі Українки, тут наче серце Лучеська. Це місце про свободу… Не помітила ніяких відмінностей між людьми: що в нашому Бахмуті добрі, чуйні й порядні люди, що тут. Правда, спочатку дуже важко сприймала сирени. У нас із заводу був інший звук. Тут він правильний, але дуже б’є по психіці. Під час однієї з сирен в мене просто відмовили ноги. Вимкнулися ніби. Завдяки психотерапевту і неврологу ввімкнулися…
Буває, іноді відчуваєш трішки нерозуміння. Декілька днів тому передали думку знайомих, що от «ви скиглії, бо ви постійно скаржитеся на минуле, і настрій у вас поганий». Це мене вразило. Я не є людиною, яка бідкається й скаржиться, але знаю, як це – втрачати. Важко, коли тебе виривають з твого дому, з твого середовища.
Моя мама перша з нашої сім’ї стала бомжем. Це сталося після подій початку 2014 року. Вона з Єнакієвого. Довго сиділа в підвалі, було різне. Щастя, що залишилася жива. Психологічний стан, думаю, в людей, які таке пережили, не покращиться ніколи. Хіба що при довготривалій психологічній терапії. Ми вивезли звідти маму. А тоді вона спробувала продати будинок, щоб мати кошти на житло в Бахмуті. Там такі махінації, що українські документи там не діють і їх потрібно переробити на умовні днр-івські. Зявилося повно шахраїв, ріелтерів, нотаріусів. Маму розкручували впродовж року. Вмовили привезти оригінали. На цьому історія завершилася. Якийсь посередник перевіз на територію, підконтрольну Україні, за великий будинок з ремонтом, новими меблями, гаражем, господарськими приміщеннями 3 800 доларів. І сказав: «На этом все і забудь, і не вздумай рипацца». Мама виїхала до 24 лютого, бо могла знайти роботу хіба на 7 тисяч гривень... Зараз працює в Польщі, працює на важкій роботі, орендує кімнату в гуртожитку.
Можу сказати, що я дуже вдячна їй, що вона мене вивчила. А освіту я отримала в єнакієвській гімназії імені Берегового з поглибленим вивченням англійської мови. Я являю те, що мені дали в моїй гімназії: це був хороший і якісний старт. Цими знаннями я користуюся. Тоді мама зі старшою медсестри перекваліфікувалася в охоронці на м’ясокомбінаті, щоб могти мене вчити.
... Ми не знаєм, що з нашим житлом й іншим майном в Бахмуті. Та й питати нікого не хочеться, бо то вже буде паскудством щодо людей, яким там найважливіше зберегти життя, а не перевіряти... Стараємося за те не триматися. Буде мирний час — побачимо.
![](https://volyn.com.ua/content/thumbs/800x/z/gi/b234o2-0x0-1536x2048-s2bf6rmwckwcxlkvhuuttpwzw42kngiz.jpg)
Взагалі важко, коли тебе позбавляють тебе твоєї справи, твого бізнесу. Наприклад, я не працювала перукарем «десь». Я мала невеличкий салон. 23 лютого мій чоловік саме завершив ремонт нового приміщення. Усе робив своїми руками. Воно було пречудове: світле, в дзеркалах. Ми вклали туди купу грошей. Однак мої руки не змогли там попрацювати навіть дня… Ми мали дві кав’ярні (одна дуже маленька), а друга більша, чоловік зробив її з морського контейнера – на Набережній. У нас не було такого періоду в житті, коли ми могли розслабитися. Починали з нуля, хапалися за все, вкладали зароблене в справу. А тепер нам нікуди повертатися. Як із цим? Просто забути й щасливо усміхатися? Стараємося за те не триматися. Аби були здорові – ми ще щось зробимо. Найбільш боляче, що ніхто не поверне нам час, який ми обоє віддавали справі, а могли провести з нашою дитиною, яка постійно була сама. А синові вже 12 років.
![Вікторія Осіпова: «Після війни все-таки створюватиму зі своєю сім’єю те, що вмію робити добре».](https://volyn.com.ua/content/thumbs/800x/x/tc/edy7ju-0x0-750x500-fxtnworcgibrnx2vwmu4b62nnv2s4tcx.jpg)
Також не можу спокійно сприймати запитання, чи правда, що всі східняки проросійські? Мене завжди виводить із рівноваги, коли нас починають ділити. Так було, на жаль, завжди. Мій дід родом з Тернопільщини. Але родина була велика, роз’їхалася. Шкода, але не підтримували зв’язків... Або траплялося таке зауваження: «Можливо, наше місто вас прийме». Не тільки ваше, а й моє. Бо Україна – моя. І я в себе вдома, в своїй Україні.
![](https://volyn.com.ua/content/thumbs/800x/p/le/2riact-0x0-1538x2048-x4loxipsnipengtsbqqjhkkqgeop6lep.jpg)
Я можу сказати, що я патріотка свого народу, своєї землі. При тому не згодна з певними діями у Верховній Раді, з тими законами, які приймають. Але я – за кожного українця! І в шоці від того, що якесь, вибачте, падло прийшло й каже: «А тепер це буде наше».
Як і вдома, в Луцьку працюю перукарем. Я не звичайна перукарка – а колорист і трихолог. Займаюся проблемами шкіри голови. Допомагаю людям чим можу. Постійно навчаюся, дізнаюся нове. І мені це подобається. Подобається знаходити якийсь висновок, який працює. Перукарство – це ж не просто підстригти. Добре, коли ти робиш людей хоч трішки щасливими. Я можу і вмію подарувати класну емоцію, вислухати, порадити, якщо запитають. Коли закінчиться війна, я все-таки створюватиму зі своєю сім’єю те, що вмію робити добре.
Плани на «після війни»? В цих умовах я нічого не планую. На завтра є, на два-три дні вперед максимум. Бо є така гадська сила, яка може зруйнувати все в один момент. А ще не треба багато на що сподіватися. Важливо жити сьогодні, в цей момент, дорожити близькими і рідними. Цінуйте й любіть усе, що маєте! Тепер стараюся робити те, що дуже хочеться, сьогодні й зараз. Тільки Господь знає, скільки нам вділено і де ми будемо...
Читайте також: На Україну чекає ще одна війна - втягнута буде не тільки Росія.
![Telegram Channel](https://volyn.com.ua/src/img/channel.jpg)