Через 60 років волинянин повернувся до отчого порога, втікаючи від війни

«Там заводи розбудовувалися – руки робочі потрібні були»

Про Маріуполь у той час мало хто знав – в Радянському Союзі був це Жданов. Аж у 1989 році на прохання жителів міста йому повернули історичну назву. Тож у Жданов їхав свого часу Володимир Романюк.

– То був початок 1962-го, – розповідає чоловік. – Я якраз школу закінчив. А нас у батьків – семеро синів і дочок. Тим, хто підростав, треба було якусь роботу шукати. Багато моїх земляків тоді покинули своє село, бо в колгоспі копійки платили. Поїхав я у Маріуполь: там заводи розбудовувалися – руки робочі потрібні були (до цього вже був у Кривому Розі – якось хлопчаком на сезон їздив, тож знав, як у тих краях живеться). Правда, не думав тоді, що на все життя залишуся на чужині… 

Про те, яким був Маріуполь, а тоді Жданов, спогад такий:

— Непогане було місто й колись. Але дуже брудне. Повсюди труби заводські диміли повним ходом — про екологію мало хто думав. То вже в останні десятиліття легше дихати стало.

Восени 1962–го Володимира Романюка в армію звідти ж призвали. Служив у Вірменії на кордоні з Туреччиною («ще трохи світу побачив»). А після строкової приїхав на Волинь — у свій Здомишель, бо ж додому таки тягнуло. Та, як зараз пригадує, роздивився й подумав: «Що я тут робитиму?». Одне слово, вернувся в Маріуполь.

Влаштувався на роботу, бо ж уже й знайомих мав. За декілька років і женився. З першою дружиною життя не склалося — розлучилися. Вдруге створив сім’ю  — доньку й сина виростив з дружиною Ніною, яка теж була приїжджа, — родом із Сумщини. Бог онуків дав. І можна було б жити, якби не війна…

У Маріуполь вона прийшла в 2014  році. Впродовж місяця місто перебувало під контролем самопроголошеної «днр». Під час боїв у травні — червні були загиблі, чимало поранених. Пам’ятний день 13 червня, коли на міській раді замайорів синьо–жовтий прапор. Місто було звільнене від російських окупантів. Та найстрашніше ще було попереду — 24 лютого після вторгнення росії в Україну почалися жорстокі бої за Маріуполь.

«Місяць ми жили у підвалі — без їжі, води»

— Дружина моя якраз поїхала на Сумщину — в своє село Беседівка, — розповідає Володимир Гаврилович. — У березні мала вернутися. І тут таке… Не було вже їй куди вирушати. Наша дочка Олена з чоловіком і п’ятилітньою донькою відразу виїхали до Львова, де жив і працював її старший син Данило, комп’ютерник. А я зі своїм сином Романом ще залишився в Маріуполі. Не думали ж, що така біда буде. А вона дуже скоро прийшла. Місяць ми жили у підвалі — без їжі, води. Чоловік тридцять там було. Хліба не мали — не то що якихось продуктів. Воду з батарей цідили. Виручала вівсянка — запарювали й їли.

Мені вже нема куди вертатися — в Маріуполі мій будинок стоїть розбитий.

Чоловік пригадує, як останній раз пішов по хліб:

— Стояв у магазині в черзі. Вже й мало переді мною людей. А тут як бабахне прямо в стіну магазину — всі попадали. Два батони тоді я ще таки купив… Все говорив синові: «Їдьмо звідси». А він на це: «Почекаємо… Може, нас таки визволять». Але настав час, коли були страшні бої й самі наші військові сказали нам покидати місто. Наш будинок стоїть недалеко від «Азовсталі» — поряд із тим пеклом, яке там було. Син так і не рішився зриватися кудись. Я віддав йому гроші, які мав, а сам зібрався в дорогу.

«Довгою була дорога до рідного Здомишля»

Зараз, пригадуючи, як вибирався з Маріуполя, Володимир Романюк може порівняти це лише зі страшним сном:
— Довгою була дорога до рідного Здомишля. І непростою. Приїхали ще з таким переселенцем, як я, до Володарська (з 2016 року це Нікольське, то кілометрів сорок від Маріуполя), а звідти, як почули, відправляють тільки на Ростов чи ще в Донецьк. Одне слово, росіяни вже хазяйнували. Наших військових тут не було. Подалися ми тихцем в інше місце — і знайшовся чоловік, який узявся довезти нас до Бердянська. То недалеко, але їхали годин чотири об’їзними шляхами. Постів чотири–п’ять було. Там, ясно, команда: «Вихадітє!». Виходили.

Перевіряли всіх. Молодим, то ще й роздягтися треба було до пояса — татуювання шукали «кримінальне». А в сам Бердянськ, який теж уже зайняли росіяни, транспорт не пускали. Ми ще з одним чоловіком за містом висадилися і далі на таксі добиралися до колони автобусів, якими вивозили евакуйованих. Аж у восьмий, бо всі вже були забиті, ми якось втиснулися. А всього в колоні йшло шістнадцять автобусів. Перед Запоріжжям довго ще пішки йшли, бо транспорт тільки порожняком пустили. Там нас зустріли волонтери. Спасибі добрим людям, нагодували, нічліг надали. Вже наступного дня відправили за бажанням — потяги йшли на Івано–Франківськ і Львів. У Львові я вже, як кажуть, полегшено зітхнув — дочка мене зустріла. Перепочив пару днів — і на Волинь поїхав. У свій Здомишель. Перш у сестри поселився. Але то не те — як–не–як, а в чужу сім’ю прийшов. А от ця хата, де я зараз мешкаю, то брата мого Саші, який зовсім молодим від блискавки загинув. Тільки побудувався з дружиною — й сталось з ним таке лихо. Вона другу сім’ю мала. Недавно померла. Хата стояла вже пусткою, і ось моя племінниця Ліда, у якої є своє житло, пустила мене сюди: «Живіть, дядьку, тут».

«Хазяюю потихеньку, на зиму закруток наробив»

Приїжджала у Здомишель і дружина Володимира Гавриловича. Але щось не припало їй до душі життя в цьому селі. Все хотіла, аби вони удвох із чоловіком перебралися на її Сумщину. Мовляв, там є батьківська хата, яку можна підремонтувати й жити. З цього приводу Володимир Гаврилович говорить:

— А я її все відмовляв, бо ж як на зиму кудись вибиратися? Хата ж та пусткою стояла, то ремонту доброго потребує — як його в холод робити? Одне слово, дружина поїхала до себе, а я залишився тут сам.

 

 Із почутого, побаченого видно, що на малій батьківщині чоловік почувається своїм. Тут його добре прийняли («одягли, обули й нагодували, допомогли обжитись на новому місці»), тож про людей і своїх, здомишельських, і чужих, з якими зустрівся, наприклад, в Ратному на базарі, він відгукується з теплотою і вдячністю. Володимир Гаврилович, хоч і давно став міським жителем, не забув, як грядки засівати, обробляти. Минулого літа свої огірки виростив, квасолю. Тепер на зиму часник посадив.

— Хазяюю потихеньку, закруток наробив, — каже і показує на моє прохання припаси, виставляючи зі сховку банки з огірками, помідорами, грибами. На підході («от–от буде готова») квашена капуста, яку сам накришив.

 

 

Правда, не дуже охоче погоджується на знімок, бо то, як висловився, буде вже показуха, а він цього не любить. І тут же при нагоді розповідає, що напередодні нашої зустрічі до нього, жителя багатостраждального Маріуполя, приходив представник Червоного Хреста:

— Я не захотів з ним говорити на цю тему. Мені дуже тяжко згадувати і пережите в окупації, і те, як вибирався з того пекла. А ще як подумаю, що син залишився в Маріуполі і вже, певно, не вирветься звідти, то душа болить. Страшно, бо мобілізувати його може окупаційна влада.

І я дякую Володимиру Гавриловичу за те, що погодився на розмову для нашої газети, за його відвертість. До речі, чоловік розповів таке:

— Мені кажуть односельці: «Тобі на батьківщині сподобається — не схочеш назад їхати». А мені вже нема куди вертатися — в Маріуполі мій будинок стоїть розбитий. Хоч, якби було де жити, то, певно, після визволення захотілося б туди, де, вважай, все життя минуло…

Насамкінець наша розмова перейшла до того, що в Маріуполі, певно, є й такі, хто чекав приходу росіян.

— Чом нема?.. Є, — каже Володимир Романюк. — Коли ми жили у підвалі й я думав, як вибратися з міста, то дві жінки (одна родом, здається, з Хабаровська, а друга — з Владивостока) говорили: «А ми останємся здєсь. Что будєт, то будєт… А потом в морє отмоємся (в прямому і переносному смислі слова. — Авт.) і будєм жить. Помощь получать от рускіх». Ще в нашому під’їзді жив начальник податкової служби. Мав п’ятикімнатну квартиру. А як росіяни взяли Маріуполь, то, як я дізнався від дочки своєї, першим перейшов на сторону окупантів. Як і відомий в місті власник мережі аптек, який все кричав, що він — за Україну, а теж зразу переметнувся до росіян, бо головним для нього є бізнес.

Прикро таке чути, але, на жаль, це так. Є й офіційні списки людей, котрі погодилися співпрацювати з російським агресором. Сьогодні їм можна сказати лише одне: всім колаборантам після Перемоги доведеться відповідати за свою зраду. 

Читайте також: «Лучанин – зрадник Тимощук вперше заговорив про війну в Україні (Відео)»