«Я носитиму  тебе на руках»

 «А може, наше знайомство для нього нічого не значить?»

У Саші непроста доля. Вона, як і її сестра-близнючка Валерія, має недугу від народження, внаслідок якої не ходить. Обставини склалися так, що сім’я, яка жила у Луцьку, змушена була переїхати у село Солов’ї  тодішнього Старовижівського району, де була ​рідня по маминій лінії. Про труднощі, пережиті з дитинства, не раз почую у подальшій розмові. Саша, як і кожна дівчина, мала мрію: ось виросте, зустріне свою любов, буде мати сім’ю. До цієї думки схиляли її спогади про те, як одного разу познайомилася в інтернеті з хлопцем. Навіть про зустріч вони домовилися, але… Чомусь їхнє спілкування в якийсь момент обірвалося. Так і не побачилися. А знайомство з майбутнім чоловіком було вже не віртуальним. Молода жінка, яка до дрібниць пам’ятає той 
вечір 20 серпня 2016-го, коли це сталося, розповідає:

 — Ми познайомилися в клубі села Солов’ї, куди приїхав увечері Юрій із хлопцями. Побачив він мене. Розговорилися.

Запропонував пригостити кавою. «Я кави ввечері не п’ю, бо не засну», — ​відповіла. «А чай?» — ​не здавався. І я погодилася. За чаєм спитала (перша зініціювала це) Юрія, котрий, як з’ясувалося, живе у Сереховичах, як йому дзвонити. Тоді ми обмінялися номерами мобілок і розійшлися кожен у свій бік. А наступного дня, повагавшись («Чи варто? А може, наше знайомство для нього нічого не значить?»), зателефонувала йому. І мій майбутній чоловік напросився до мене у гості.

«Одна по барах ходить — п’є, курить, друга — ​невідомо де пропадає, а Саша завжди зі мною»

Вони зустрічалися майже кожного дня. Молода жінка пригадує:

– Так минуло пів року. Мої батьки боялися, щоб я не наробила нічого зайвого (здогадуєтесь, про що кажу), і говорили:

«Ви або одружуйтеся, або розходьтеся». 

І 14 лютого 2017-го Саша і Юрій стали на рушничок щастя. У День святого Валентина зареєстрували шлюб. Оскільки Юрій наступного дня мав їхати на заробітки, то таїнство вінчання перенесли на 7 травня. Церковний шлюб брали у храмі Мильцівського чоловічого монастиря, що на  Старовижівщині. Пов’язав їм руки отець Олександр. Він, як говорила Саша, не раз сповідав її, причащав. Тому й захотіла дівчина, щоб і благословив на подружнє життя.
На запитання, чи були у Юрія до Саші дівчата, молодий чоловік не без гумору, притаманного йому, судячи з розмови, каже:

 — Чом не були — ​були. У Криму, як в армії служив, і вже тут, удома. Але одна по барах ходить — ​п’є, курить, друга — ​невідомо де пропадає, а Саша завжди зі мною.

Обставини склалися так, що ми спілкувалися і з подружжям, і з матір’ю Юрія Людмилою Миколаївною. І я з перших, як мовиться, вуст почула, як же вона прийняла такий вибір сина. 

— Чи хотіла, чи ні такої долі своїй дитині, але змирилася, — ​каже жінка і згадує: — ​Одного дня Юра приїхав із села Солов’ї і сказав: «Все, у мене є дівчина. Я женюсь». «Яка ще дівчина?» «Саша… У сьомий клас ходить», — ​почула у відповідь. Оте «сьомий клас» мене зовсім з пантелику збило. «Це ж — ​неповнолітня», — ​подумала. І тоді подзвонила у Солов’ї. Розпитала, хто ж та Саша. Так і дізналася про все. І про те, зокрема, що у сьомому класі дівчина навчається за індивідуальною програмою, що їй уже дев’ятнадцять. Спитала сина: «Ти добре подумав?».

А він тільки одне сказав: «Це моє життя». Але те «моє життя» прийшло до нас. Ми жили разом, коли Саша і Юра із Солов’їв переїхали у Сереховичі.  Але хіба ми могли від них відвернутися?
То згодом подружжя поселилося окремо — Саша та Юрій  ​знімали будинок у  селі. І вже своє невеличке хазяйство мали — ​купили коника, пару кіз. А ще ж у Саші дуже добра душа — ​вона давала притулок котові, чотирьом собакам.

«Наша донька прожила  лише 9 днів»

У Сереховичах у молодят народиться дитина. На жаль, їхня донька померла. Лікарі, зважаючи на стан здоров’я Саші, сприйняли її вагітність із пересторогою. Жінка з цього приводу пригадує: 
— Коли я приїхала перший раз на консультацію у Стару Вижівку, мені сказали: «Ти розумієш, який це ризик? Дитина може народитися з такою самою патологією, як у тебе. Або твоє здоров’я погіршиться». Але я й слухати не хотіла цього і твердила одне: «Буде, як буде». З того часу щомісяця бувала на планових оглядах. А на сьомому місяці у дитини медики побачили патологію серця. Цей діагноз, поставлений у Старій Вижівці, підтвердили і в Луцьку. Наша дівчинка прожила лише 9 днів, — ​каже Саша. — ​Але ми встигли в останню ніч похрестити її. Юлею назвали. Відчувши біду, я подзвонила у Мильці отцю Олександру і домовилася, щоб він приїхав до нас у лікарню. Не забуду ніколи той день, коли доньки не стало...

«Бог змилувався над нами – і подарував синочка»

Саша і Юрій не втрачали надії на те, що колись їхня сім’я таки буде повноцінною, що у них народиться дитина. Чотири роки тому подружжя переїхало жити до Ковеля, де винаймає квартиру. Саме в цьому місті у їхньому житті сталися зміни, яких так очікували.

– Бог змилувався над нами –  і подарував синочка, – говорила Саша, коли ми нещодавно спілкували з нею по телефону. – Вагітність пройшла нормально. З’явився на світ наш Антон (таке ім’я дали йому) з допомогою кесаревого розтину. Третій рік уже йому. Юра мені в усьому допомагає. Але оскільки він не завжди вдома – буває, що їде до батьків у Сереховичі, коли по хазяйству треба їм допомогти, то ми найняли няню для свого синочка.

Спитала сина: «Ти добре подумав?». А він тільки одне сказав: «Це моє життя».

Вона приходить до нас на дві-три години: і в садочок заведе Антона, і погуляє з ним. Ми живемо у багатоквартирному будинку на п’ятому поверсі, тож спуститися мені непросто. Без помічника не обійтися.Та ще й при тому, що дім не пристосований для неповносправних людей – нема пандуса.

На моє прохання, жінка прислала знімок, на якому вони утрьох – мама, тато і їхній такий довгоочікуваний син. Хтось дивується з цієї пари, а хтось, може, й по-доброму заздрить людям, які знайшли свою любов і дякують Богові за те, що не дав їм розминутися у цьому непростому житті.

Читайте також: З початку війни на Волині народилося 6,7 тисяч немовлят: які імена найпопулярніші.