Історія зради: «Живіший від усіх живих»

Олександра вже давно звикла довіряти відчуттям сестри, це в неї змалку. Батьки спочатку сміялись, а потім зрозуміли, що має їхня донька оте саме «шосте чуття», можна не вірити чи сміятись, але «щось воно є».

 – Їдь, сестро. Дітки у нас дорослі, носи витирати не потрібно, і ложку самі до рота донесуть.

Шкода, що мого дому немає, я б теж поїхала, хоча б повітрям рідним подихати. Тобі є куди повертатись, їдь!

Вже через три дні Аліну проводжали на вокзалі в Кельні. За ці пів року Німеччина так і не стала їм домом. Стояли сиротами й обіймались. Діти знали, що мама їде ненадовго, але все одно сумували.

Вона й не думала, що здатна на таке. Щойно стала на рідну землю, впала на коліна і цілувала, цілувала і обливала сльозами свою Україну. І пташки тут співають краще, і небо блакитне по–іншому, по–рідному. А люди? Вони ж усі свої, рідні, близькі. Слухаєш, як говорять, — і наслухатись не можеш.

Те, що щось все‑таки не так, вона зрозуміла ще в районному містечку, коли чекала на вокзалі автобус в село. Люди вітались, усміхались, але з таким виразом обличчя, ніби вона приречена. Поряд із нею ніхто так і не сів, перешіптувались поза спиною.

Її хата стояла першою, вітала усіх великими вікнами. Аліна приросла до вікна автобуса, так їй хотілось побачити рідний дім, свій двір, гойдалку в молодому садку, кущі троянд, що заглядають у вікна.

Пустка… Вона й сама собі не повірила, що таке може бути. Одні стіни залишились. Ні вікон, ні дверей, ні паркану довкола двору. Лиш молоді деревця одиноко стояли поряд із тим, що колись було її домівкою.

— Як це ж? — отетеріло озирнулась.

Навіть зайти туди не наважилась. Знала точно, що в їхньому селі на Хмельниччині, слава Богу, все було спокійно з першого ж дня, тому це не «приліт» — це хтось її дім розібрав. До цегли розібрали те місце, повернутися в яке вона планувала з дітьми.

У нас тут тихо–спокійно, а ти в Німеччину з якогось дива поїхала. А я сам. Не можна чоловіка самого залишати. А Галя теж сама.

Сусідка, побачивши розгублену Аліну, шмигнула у дім.

— А де ж Віктор? — запитала сама себе голосно.

… — А я що? Що я сам можу? — скаже він їй, коли вона все ж постукає у двері сусідки Галі. — У нас тут тихо–спокійно, а ти в Німеччину з якогось дива поїхала. А я сам. Не можна чоловіка самого залишати. А Галя теж сама. А ти там собі живеш, розкошуєш і ні про що не думаєш. А мені і сніданок потрібен, і вечеря. Та й речі випрати, ну і взагалі… Я ж жива людина, чи як? А хата? Так я там усе, вважай, сам робив. Що там твоєї зарплати. Ти то в декретах сиділа, то на роботі. Я там усе сам робив. Чого воно мало пропадати? А у Галі тут чоловіка не було, от ми й відремонтували і паркан сюди перенесли.

… Першою ж попуткою поїхала назад у містечко. Зайшла до юриста, але той лиш руками розвів.

— Усе можна довести, щось навіть повернути, але цим потрібно займатись. Ви на скільки приїхали?

Аліна так і не відповіла на те запитання. Вийшла мовчки. У центрі зустріла свою однокласницю, сходили в кафе:

— Чому ж ніхто нічого не сказав мені, Лідо? — запитала у неї зі сльозами на очах.

— А хіба то наша справа? Та й Віктор сказав, що ти поїхала назавжди і що ви розлучились. Дім його матері… У всіх своїх проблем вище стріхи, куди ще у чужий двір зазирати.

Аліна зателефонувала сестрі, розповіла усе, як є.

— Приїжджай, — мовила Олександра тихо. — Бог нас не залишить. Будемо тут життя будувати, сестро. Чуєш? Ми з тобою вдвох усе зможемо, ми ж сестри, ми сильні.

Анна КОРОЛЬОВА.

Читайте також на volyn.com.ua: «Лютує ворог, земля палає, Та ми поборемо, бо ми – незламні!».