Війна 20.12.2022, 22:10

«Нічого з собою не вдію – постійно думаю про російських солдатів...», – волинська поетеса

На сторінках «Волині» ділимося віршем нашої землячки Ольги Ольхової, яка бачить усіх російських окупантів мертвими

нічого з собою не вдію –
постійно думаю
про російських солдатів.
тих, які підживали у нас удома.
думаю, які вони були?
називаю їх наші. так і кажу:
«наші росіяни» були перебірливі.
перебрали все.
«а ваші?», – питаю сусідку.
а вона плаче…
пробую здогадатися, з якої «полоси» росії
були ці полосаті полози?
зупиняюся на варіанті чистих русаків,
не хочу розмінювати в своїй уяві
питомо російські риси на домішки малих народів.
сумніваюся, чи говорили з акцентом?
та навряд.
їх язики, певно, були висолоплені,
це ж, вочевидь, від них полишалися смердючі сліди
на понівечених словниках моєї бібліотеки.
були курцями – шкода, що кальянна чашка розбилася
не об голову когось із них… а може? надіюся.
пиячили… але ж я вже казала – русаки.
слово чисті – тут оксиморон.
перевірили собою дезінфектори, дивно,
зовсім непрацюючі виявилися. а раптом згодом?
знову надіюся.

«наші росіяни» були перебірливі. перебрали все. «а ваші?», – питаю сусідку. а вона плаче…

міркую собі про їх вік:
напевно, достатньо молоді,
адже так потребували кросівок,
багато кросівок,
усі кросівки.
не гребували навіть ношеними,
хотіли лишатися у формі? формі… ганчір’я.
а не форма. а не люди.
а ще, думаю, що були закохані.
такі романтичні кобелі,
що тягли своїм сукам вміст усіх пуделок, скриньок, шухляд,
гублячи дорогою камінці і намистинки.
один такий камінець, підібраний під порогом,
досі тримаю у кишені –
хай буде провідником моїм думкам.
ще собі мислю, а чи мали дітей.
отут навіть не сумніваюся, що мали – доньок.
без маєчок. піжамок. без трусів.
не співчуваю.
і знову думаю про російських солдатів.
бачу їх мертвими. усіх. особливо сусідчиних.
візуалізую.
нічого з собою не вдію.