Осколок увіп’явся в груди ангела...

 Надя, Колькова мати, присягалася чоловікові, що син його. Хіба вона винна, що в хлопця її сині очі, русяве волосся.

Навіть ямка на лівій щоці. А Степан, чоловік, – брюнет, кучеряве волосся хвилями в’ється, очі карі.

Хлопець змалку відчував, що його не люблять. Навіть мати нерідко злість на ньому зганяла, коли батько її «пиляв».

А от сусідка, тітка Олександра, любила Кольку. І дядько Тарас також. Їхня донька Марта, на три роки старша за хлопця, недолюблювала його. Злилася, що мати пригощала малого, розмовляла лагідно, по голові гладила…

Колька пішов до школи, а батько – із сім’ї. Степан закрутив роман із родичкою свого товариша з райцентру.

До школи Колька ходив неохоче. Надя не вельми переймалася синовими успіхами чи невдачами. І вчителям до хлопця було байдуже. Якось учителька висварила Кольку, що його мати не прийшла на батьківські збори. Коли ж малий школярик розповів про це матері, вона кинула:

– В мене не було часу.

Заплаканий Колька сидів на старій гойдалці в садку.

– Чому очі на мокрому місці? – запитала тітка Олександра.

Колька все розповів сусідці.

– Вчитися треба, Колю. Якщо гарно закінчиш школу, зможеш вступити до технікуму чи інституту. А те, що вчителька насварила тебе... не бери до голови. Ти не винен.

Тітка Олександра завжди запитувала його про успіхи в школі. Колька старався, тішився, коли сусідка хвалила.

А Надя страждала за Степаном. І ненавиділа його водночас. І його лахудру. Так нарекла нове чоловікове кохання. Лахудра була молода. Працювала секретаркою в одній із районних установ.

Надя влаштувала лахудрі декілька скандалів. Погрожувала патли обірвати. Степан на те мовив:

– Якщо будеш продовжувати подібні концерти, заберу сина. Навіщо йому неадекватна матір?

– Можна подумати, що ти ним цікавишся.

– Аліменти плачу. Цього мало?

Більше Надя дружину колишнього благовірного не переслідувала. Але замкнулася в собі. А одного дня наклала на себе руки.

Степан не хотів забирати до себе сина – із новою дружиною очікували народження малюка.

Опікувалася Колькою Надина рідна сестра. Вона овдовіла. Свекри натякали, аби вступилася з хати, бо внуків Жанна не народила. Жінка перебралася в сестрину оселю і гляділа племінника. Вона слідкувала, аби хлопець був чистий і ситий. Але особливої любові до малого не відчувала. Вона намагалася вдруге влаштувати особисте життя й народити власну дитину.

Тітка Олександра й далі залишалася світлим промінцем у житті Кольки...

...Марта вступила у виш. Тарас їздив на заробітки, аби доньці купити квартиру у великому місті.
– До диплому та гарного помешкання і гарний зять знайдеться, – жартував Тарас.

Кандидат у зяті знайшовся. Вродливий зарозумілий молодик. Нарцис. Владислав вважав, що всі планети повинні обертатися довкола нього. Марта виконувала всі забаганки коханого. Він же у їхніх стосунках бачив просто вигоду.

Тарасові обранець доньки відразу не сподобався. Та й Олександра не була в захопленні від Владислава.

– Слизький він, Марто, – висловила свою думку.

– Мамо, не лізьте в моє життя.

– Чому він роботи не має?

– Владислав книгу пише. Історичну. Коли видасть, отримає багато грошей.

– І ти в це віриш? Він закінчив історичний факультет. Міг би в школі чи в музеї працювати і водночас писати свою книгу.

Донька фиркнула у відповідь.

– Вчитися треба, Колю. Якщо гарно закінчиш школу, зможеш вступити до технікуму чи інституту. А те, що вчителька насварила тебе... не бери до голови. Ти не винен, — сказала тітка Олександра.

Марта з Владиславом побралися. Оселилися у придбаній батьком квартирі. Марта мала гарну роботу. А Владислав «писав» книгу...

...Колька, тепер уже Микола, вивчав будівництво та цивільну інженерію в училищі.

Жанна влаштувала особисте наполовину, як сама казала. Жила зі своїм обранцем Ігорем у цивільному шлюбі. Дітей не було.

...Тарас помер раптово. Приїхав у відпустку із заробітків. І через кілька днів не стало. Тромб відірвався.

Після похорону Марта безцеремонно запитала в матері, скільки батько залишив грошей. Переполовинила. І подалася з чоловіком додому.

Приїжджала до матері зрідка – коли щось треба було. Коли ж Олександра якось напросилася в гості, сказала:

– У нас лише дві кімнати. В одній Ігор облаштував робочий кабінет, а друга слугує за спальню та вітальню водночас.

– І що ж він робить в тому кабінеті? Досі книжку пише?

– Та ні. Заздрісники його книгу «зарубали». В музеї працює. Тепер пише статті до газет.

– Друкують?

Марта, як завжди, фиркнула...

…Микола працював у будівельній компанії в райцентрі. Й далі був частим гостем в Олександри. Привозив добрій сусідці з міста смаколики, хліб... Допомагав на господарці.

– Золоті руки в твого племінника, Жанно, – хвалила Миколу Олександра. –Добре, що не відмовилася від Миколи, як його батько. І серце в нього добре.

– Я не мала де жити, от і... Якби не Колька, поїхала б звідси. Не щастить мені тут. Чоловік помер. Свекри з хати вижили. Живу з Ігорем на віру. Знаю, що деколи до колишньої бігає. Але ліпше хай буде такий, аніж узагалі ніякого.

– Така доля.

– Та й у вас, Олександро, не краща, – вколола Жанна. – Марта дорогу додому забула. Інша справа, коли був живий батько та надсилав гроші із заробітків. Всі про це пліткують.

Микола випадково підслухав цю розмову. Прикро стало. Вину відчув перед тіткою. А невдовзі Жанни не стало. Онкологія за декілька місяців «з’їла»...

…Війна застала Владислава за кордоном. Гостював у двоюрідного брата. Додому не повернувся. Невдовзі поїхала до чоловіка й Марта. Матері зателефонувала вже із-за кордону.

…Будівельна компанія, де працював Микола, призупинила роботу. Когось із працівників забрали на фронт, хтось пішов у тероборону.

Микола також зібрався на війну. Добровольцем. Його проводжала сусідка. Обіцяла наглядати за хатою.

… Маленький срібний образочок був дуже цінним для Олександри. Його привіз із сибірських таборів дядько – старший батьків брат. Іконку йому дав священник, якому дядько допомагав у неволі. І сказав: «Святиня оберігає того, в чиїх вона руках».

Невдовзі священник помер від застуди. А дядька через рік випустили із в’язниці. Відсидів шість років, хоча засудили за антирадянщину на сім з половиною. Вірив: ангел, зображений на іконці, допоміг.

Образочок дістався у спадок батькові Олександри. А вона мала б передати святиню своїй доньці. Дядько просив, аби образок залишався в родині.

– Простіть мене, дядьку Макаре, – мовила до його світлини. – Я порушу ваш заповіт. Може, цей ангел врятує життя дуже хорошій людині.

Олександра поцілувала образок. Покликала Миколу.

– Колю, я маю дещо для тебе. Це – образочок-оберіг. Розповім тобі його історію...

…І знову ворожа артилерія накрила позицію, де був Микола. Якби не образок, цей день міг стати для нього останнім. Осколок увіп’явся в груди ангела...

Ольга ЧОРНА.