Війна 20.12.2022, 21:52

«А якщо війна триватиме 5 років? То вже і не женитися?...»

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

…дзвінком самотнього чоловіка

Того дня у визначений час мені випало бути черговою по редакції нашої газети (запроваджувалась така форма спілкування з читачами «Волині» з тим, аби почути їхні запитання, пропозиції, зауваження). Серед інших особливо вразив дзвінок мешканця Рівненщини, як він представився, що й став приводом для сьогоднішньої розмови. Чоловік звернувся до мене як до ведучої сторінки «Любить! Не любить» із запитанням: «А як мені подати оголошення в рубрику «Так хочеться бути в парі»? Раніше в такій ситуації я б порадила написати листа й надіслати. Цього разу довелося сказати, що в час війни тематична сторінка не виходить, тож і рубрики, куди зверталися одинокі люди, шукаючи пару, нема. Після цих слів настала невелика пауза, потому прозвучало ось таке запитання: «А якщо війна триватиме 5 років? То вже і не женитися?...» Мовляв, життя триває – люди знайомляться, закохуються, одружуються.

І тут нічого не заперечиш. Війна, навпаки, навчила більше цінувати життя в усіх його проявах, дорожити тим, що є, по-новому оцінити сказане французьким письменником Антуаном де Сент-Екзюпері вустами свого героя, що єдина справжня розкіш – це людське спілкування. Ми стали, може, навіть більш сентиментальними – частіше говоримо близькій людині про те, наскільки вона нам дорога, обнімаємо, цілуємо її. Турбуємось і пробачаємо, не ховаючи в душі ані краплі образи, й не носимо «камінь за душею».

Пишу ці рядки з думкою, зверненою до читачів: «А ви вже сказали рідній людині: «Я тебе люблю»? Якщо ні, то зробіть це зараз, пам’ятаючи, що кожна прожита мить – неповторна. Не кажу, що треба жити сьогоднішнім днем, – думка про завтра мусить бути, незалежно від того, скільки тобі літ. І в час війни з її тривогами й невизначеністю, хоч і тимчасовою. Ось тільки, мабуть, таки треба прислухатися до того, що говорять психологи. А вони радять відкривати для себе істинне відчуття любові, розуміти, що все у світі для чогось є, що головне – цінувати життя тут і зараз.

…що шлюбів зареєстровано більше, ніж торік

Здавалось би, у війну мало б значно скоротитися число одружень. Бо нібито не до створення сім‘ї, коли така нестабільність. Тільки ж тим часом маємо іншу статистику. Начальник державного відділу реєстрації актів цивільного стану у місті Луцьку Тамара Калинович, до якої звернулася за інформацією, розповіла, що за одинадцять місяців цього року в обласному центрі одружилася 1651 пара. А це навіть більше, ніж торік. І серед молодят – чимало тих, хто зараз воює. Згідно із Постановою Кабінету Міністрів України в умовах воєнного стану шлюб можна укласти в день подання заяви. Держава розробила окремий механізм реєстрації створення сім’ї для військовослужбовців, які не мають можливості бути присутніми на урочистості. В такому випадку вони подають відповідну заяву безпосередньо своєму командиру. Вона і є підтвердженням факту надання згоди нареченим на реєстрацію шлюбу.

Можна простежити таку тенденцію: чимало пар уже жили як сім’я, дітей ростили. А шлюб усе відкладали на потім. Війна, виходить, прискорила цю подію. Тамара Калинович розповіла, зокрема, про лучан Руслана й Марію, які одружувалися в жовтні. Чоловік був мобілізований на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Воював. Сім місяців не бачив свою кохану. І ось через поранення він повернувся додому на реабілітацію й попросив обраницю узаконити стосунки. Руслан, за словами посадовиці, у розмові з нею після церемонії весь час повторював: «Ця жінка заслуговує на кохання». За усмішкою приховував сльози. А ще кажуть, що чоловіки не плачуть. Плачуть! Від розчулення. Було у Луцьку й дистанційне одруження (і не одне), коли наречений, який перебував на передовій, вийшов на зв’язок із нареченою по відео.

Пишу ці рядки з думкою, зверненою до читачів: «А ви вже сказали рідній людині: «Я тебе люблю»? Якщо ні, то зробіть це зараз, пам’ятаючи, що кожна прожита мить – неповторна.

А щодо того, чому війна прискорює узаконення стосунків, то свою роль відіграє те, що люди реально дивляться на ситуацію. Є випадки, коли жінка в цивільному шлюбі була в статусі матері-одиначки й це її влаштовувало. А коли чоловік на передовій – як мовиться, дивиться смерті в очі, то подружжя офіційно реєструє шлюб насамперед заради дитини.

Якщо вже про одруження у війну говорити, то нещодавно Генштаб показав у фейсбуці зворушливу історію. Закохані одружилися прямо на лінії фронту. І навіть влаштували романтичну фотосесію. Для цього наречена проїхала на передову 700 кілометрів! Начальник штабу спитав її, навіщо долала такий шлях. Відповідь була така: «Ви ж знаєте, що він не береже себе, але тепер пам’ятатиме, що вдома на нього чекає дружина». Буде колись що розповісти синові, доньці…

…що повело моїх батьків у війну до вінця

На цікавий факт із життя Симона Петлюри і його дружини Ольги Більської натрапила, читаючи нарис Станіслава Стемпєня, що увійшов у книжку «Країна жіночого роду» (упорядник Вахтанг Кіпіані). Він якраз до теми, про яку йдеться. Подружжя познайомилося 1908 року в Києві, де Ольга влаштувалася на роботу в приватній гімназії. Зав’язалися стосунки. У 1911 році в них народилася донька Лариса (Леся). Так складалися життєві обставини, що жінка з дитиною жила то в Прилуках у матері, то в Москві, де доньку й хрестили. «А коли почалася Перша світова війна, постала загроза мобілізації й відправки на фронт. Симон вирішив вступити до благодійної організації, яка працювала на підтримку вояків, члени котрої прирівнювалися до солдатів. Його направили на північно-західний фронт, у Мінськ. І тоді через побоювання, що в разі його загибелі Ольга залишиться з дитиною без будь-якого матеріального забезпечення, вони вирішили узаконити шлюб і повінчалися в православній церкві, адже завдяки цьому Ольга, якщо й стане вдовою солдата, матиме право на державний захист».

Думаю, якби у мене була статистика щодо такого узаконення шлюбів у роки Першої світової війни, то, певно, вона б підтвердила, що й тоді люблячі пари офіційно одружувалися і з таких мотивів.

А ось для того, щоб проілюструвати, що часто вело наречених до вінця у Другу світову війну, то мені й не треба десь далеко шукати приклади. Варто згадати історію своїх батьків, які одружилися зовсім молодими (мамі йшов дев’ятнадцятий, татові – вісімнадцятий рік). Їхнє весілля було 2 лютого 1942-го. І подію цю прискорило те, що так можна було порятуватися від вивезення на примусові роботи в Німеччину.

Спеціально плаття не шили – не до того було, як розповідала мама, – одягла, що мала. А от сачик (піджак) був позичений. Кіньми поїхали на таїнство вінчання у церкву сусіднього села Пожарки, парафіянами якої були. До речі, з роками мама освоїла кравецьку справу й шила сама не тільки якийсь легкий одяг, а й костюми, все життя пам’ятаючи той позичений сачик…

Батьки знали одне одного з дитинства. Хоч і жили на хуторах, котрі розташовувалися в різних кутках і на доволі далекій відстані від нашого села Переспа, що на Рожищенщині, та ходили в одну школу – ясно, що на той час вона була польська. Бачилися на вечорницях. А ще їх звів самодіяльний драматичний театр. У виставі «Назар Стодоля» за п’єсою Тараса Шевченка грали закоханих головних героїв – Назара й Галю. Веду до відомої істини, що шлюби укладаються на Небесах. І хоч страх «каторжних робіт у тій проклятій Німеччині» прискорив весілля батьків – доля їх поєднала невипадково. В любові народилися ми – їхні син і три дочки, які через роки, вже маючи свої сім’ї, вітали їх із золотим весіллям. Більше двох десятків літ минуло, як наші мама й тато на Небесах. Ми пам’ятаємо їх, молимося за них із вдячністю за подароване життя.

Останні нвини: