Воїн Віталій з мамою Надією Степанюк.
«Чекаємо з війни сина й глядимо ще 14 дітей»
У селі Дігтів Володимирської громади мешкає єдина на Волині патронатна сім’я. Наразі у ній кілька малюків і десятеро школярів. Окрім усиновлених і прийомних, Надія й Олександр Степанюки доглядають і дітей на тимчасових засадах (таких зараз шестеро). Як воно – ростити більш як футбольну команду, якщо в твоїй країні війна й блекаут?
«Переживаємо за все, і за генератор теж!»
Надія Степанюк перелічує вік вихованців, якими тепер опікується разом із чоловіком та найстаршою прийомною донькою, яку теж звати Надія. Той рядок цифр вражає: малюкам – один рік, два з половиною, три з половиною й чотири з половиною, є і дітлашня шкільного віку (їм – 6,5; 7,5; восьмирічка, далі підлітки, які уже мають 10, 11, 12, 13 літ, двоє по 14 і шістнадцятирічка. Є ще 23-літній Віталій, але зараз він не вдома, а на передовій. Надія Степанюк кілька разів повторює, як вона ним гордиться. Юнак пішов у військкомат ще в лютому. Три рази його відправляли додому, але він наполіг на своєму. Пані Надія розповідає: «Казав: «Мамо, хтось мусить іти. Тато не може. Він потрібний, щоб заробляти гроші й допомагати. Я піду». Таким було його рішення, і я сином пишаюся. Звичайно, не все він мені розказує. На зв'язок рідко виходить, бо ж перебої з ним. Дасть Бог – відпустять на свята у відпустку. Ми його дуже чекаємо».
Поки ж батьки великого сімейства мусять дбати, щоб діти не мерзли через відключення електрики. Продали бус і купили більш важливий генератор. Іншого виходу не було. Жартує, що батькам з одним-двома малюками легше, коли прохолодно: «Пригорнув, зробив чашку гарячого чаю – і вже веселіше, а як обійняти одночасно більш як десяток?». Жінка пояснює, що генератор для них став порятунком, хоч і потребує багато дорогого пального: «Були такі дні, що електрику вмикали на 2–3 години. А попрати, а посушити?
Малеча ж! Тим більше, що в нас великий дім: після вимкнення електрики 15 хвилин – і в хаті холодно. Був у нас момент, коли генератор вимкнувся, а світло ще не дали. Почався хаос. По-перше, темно: менші бояться. Свічку не даси, бо вже було, що парафін повсюди порозливали. Це 14 дітей – вони в кімнаті не всидять, всі разом. І телевізора нема, книжки не почитаєш, телефон не поклацаєш, бо й інтернету нема. І холодно. Тож переживаємо за все, і за той генератор теж, щоб не зламався!».
Читайте також: «Вічно триматиму тебе за руку»: мережу розчулило фото дівчини із загиблим на війні коханим.
«Ми одні на область, то іншого виходу нема»
Описуючи будні, Надія Степанюк обмовляється, що на початку війни у їхньому домі жили ще й вимушено евакуйовані переселенці з дітьми. Ще десяток людей! Двадцять шість осіб в одному будинку? Жінка усміхається й зауважує, що інакше вчинити з чоловіком не могли: «Такий настав час, що ми мусимо допомагати одне одному. Тоді не думалося, чи подужаємо. Біда прийшла до всіх – і ти розумієш, що й ти міг би опинитися в таких обставинах. Мені що, хати шкода, стін? Ділилися, скільки могли, хоч важко було».
Жартує, що батькам з одним-двома малюками легше, коли прохолодно: «Пригорнув, зробив чашку гарячого чаю – і вже веселіше, а як обійняти одночасно більш як десяток?».
Сьогодні Надія й Олександр Степанюки представляють на Волині унікальну сім’ю: інших патронатних наразі немає. Мають півтора року стажу. Якраз перед війною їм додали троє маленьких діток (тимчасово, поки не вирішиться, чи зможуть далі їх виховувати рідні батьки), три тижні тому приєдналася ще одна дівчинка. Пані Надія підсумовує їхню появу просто: «Ми одні на область, то іншого виходу нема. Всі мої діти».
Є, щоправда, проблеми з дистанційним навчанням – «не вистачає інтернету». Важко уявити, що є десь в Україні ще такий приватний дім, де б мешкало одночасно десять школярів! Благо, вчителі ставляться до цього з розумінням. Такі моменти Надія Степанюк називає неприємними нюансами й зауважує, що попри все живуть вони дуже дружно: «Я не скажу, що така чорна біда. Ні! Ми маємо що їсти. Дбаємо про тепло. І ми всі вкупочці, разом! Радію, що маю таку старшу доньку, яка є моєю помічницею, правою рукою. Без неї – ніяк».
Є ще одна тема, на яку патронатній мамі є що сказати, – про Бога. Розповідає, що зверталася до Нього до війни, робить це й далі:
«Знаєте, Він невід’ємна частина нашого життя. Я всім завдячую Йому, і мої діти знають, що без Нього – нікуди. Бо дехто думає про мене: «А що ти там робиш?». 14 дітей, за якими треба доглядати! А в такий період, як тепер, коли діти хворіють, то ще більш непросто.
Наприклад, телефонують із дитсадка й кажуть, що температура в Люби 39,5. Наступного дня – в другої дитини, вночі – ще в одного.
Прийшов у хату вірус – і нічого не зробиш. Але звертаєшся до Бога за поміччю – й легшає. Він помагає, і руками людей теж».
У її молитвах звучать і слова про мир. Каже, що їй із дітьми пропонували виїхати за кордон ще на початку війни. Але вони з чоловіком не захотіли: вірять, що Україна справиться з ворогом. Пані Надія розказує про найбільш бажане: «Мрію, щоб мій син і діти інших матерів повернулися живими, щоб односельчани повернулися, чоловіки – до дружин, батьки – до дітей. Одна мрія – щоб закінчилася та клята війна. А далі все буде – може, не все гладко, але буде! Решта – ремонти, машини, речі – наживне й неважливе. Головне – мир».
