Переддень війни, 23 лютого, Олеся Григорівна (перша ліворуч) провела на вечорі, присвяченому 80-річчю УПА.
Допити в КДБ не похитнули любові до Українки: відома волинянка про минуле і сучасне
Які б випробування не посилала доля, наша співрозмовниця ніколи не зрадила рідної землі та своїх побратимів. Не дивно, що відома громадська діячка, письменниця, лауреатка багатьох премій, заслужена вчителька України вважає найщасливішим у житті день проголошення Незалежності нашої держави і вірить, що нас чекає ще більше свято – Перемога над росією
1. Прізвище, ім’я, по батькові, вік, професія… Ковальчук Олеся (Леся) Григорівна, родом з-під Рівного, учитель української мови і літератури. Нажато вже першу копу літ і третину другої.
2. З газетою «Волинь» я… із 1962 року, відколи стала вчитися в Луцьку, а передплачую постійно вже
56 років поспіль.
3. Ви народилися під час Другої світової війни. Чи пам’ятаєте щось? Про саму війну – фактично нічого, однак у родині не раз згадували, як я, «коли йшов другий фронт», усіх тримала в неабиякому напруженні у великому сусідському льосі, де ховалося пів вулиці. Старші пошепки молилися, а я на весь голос виспівувала «Госьтиби, мимилюй!». Коли затуляли рот, то плакала ще голосніше і тим самим розсекречувала схованку. А вже саме повоєння стоїть жаскими видивами у пам’яті й досі: прощання із ріднею вивезенців до Сибіру, обходи сільських обійсть стрибками зі щупами в пошуках повстанських криївок, скелетні постаті жебраків із Брянщини та Калужчини, насильницьке заганяння до колгоспу…
4. Як сформувалася любов до майбутньої професії? Вона органічно вбиралася ще з молоком матері. Оселі татових і маминих батьків, де минало моє дитинство, були по вінця сповнені любов’ю до всього українського. Тут були велика бібліотека україніки, полишена дідусем Тимофієм, священником та капеланом армії УНР, портрети Шевченка і Лесі Українки, копії картин відомих баталістів із козацькою тематикою, а серед оповитих вишитими рушниками ікон – скрипка, облямована пучками калини, у пам’ять про загиблого в УПА її власника, тобто юного батькового брата… Упродовж зимових днів слухала спогади про рідних, втрачених у боях чи катівнях НКВД: батька Григорія, дядьків Володимира, Макара, Сашка, Дмитра, двоюрідного брата Бориса – улюбленого «няня». До всього того – пісні (козацькі, стрілецькі, повстанські), читання мамою добре завчених у «Просвіті» текстів вітчизняної драматургійної класики.
5. Який ваш стосунок до шістдесятництва? Цілком безпосередній. За день до початку 1965/1966 навчального року мене затримали посланці з органів КДБ як учасницю підпільного дисидентського гурту, очолюваного викладачами Дмитром Іващенком та Валентином Морозом. Доказів про «злочинну антирадянську і націоналістичну діяльність» було в червоної жандармерії предостатньо. При слідстві сипали цитатами із мого листування з Морозом та друзями-однодумцями, читали по пам’яті «стенограми» наших гарячих обговорень «ідейно порочних віршів» та самвидавської публіцистики. Все подавалося як свідчення уже «розколотих» товаришів. У відповідь на мою відмову говорити взагалі – дикий регіт: «Ета упорства ні к чєму. Как відітє, нам ваши калєгі уже всьо расказалі». Сатанинський проєкт було розроблено з неймовірною ретельністю, що не перестає мене вражати й досі: це ж скільки часу та інших ресурсів було затрачено на полювання за периферійними інакодумцями, на перлюстрацію листів, на влаштовування підслухачок, відстежування знайомств… У висліді – виключення з комсомолу (тобто – «вовчий білет») і вимушений дозвіл довчитися нібито на вимогу комсомольських зборів, а насправді – за вказівкою згори, бо демократичний Захід завирував обуренням щодо порушення прав людини в СРСР уже і без Сталіна.
6. Як ставитеся до українських політиків, які розмовляють російською? Як до хамів, за винятком хіба що харківського мера Терехова.
7. Кому із сучасних діячів дали б похвального листа? Залужному, звісно, – за його професійну і людську висоту. А ще – Саші Подригулі із Жидичина, який кинув заробітки в Італії і став разом із сином Тарасом до лав ЗСУ.
8. Ваш найтяжчий вибір… пов’язаний зі схилянням до сексотства, із моїм категоричним «ні» у відповідь. За згоду обіцяли «хлібну» посаду, сприяння у науковій кар’єрі. При відмові – дискваліфікацію, фіксування профнепридатності (що й робилося по-єзуїтськи вишукано майже чверть століття). Шантажували дочірнім обов’язком щодо хворих мами й бабусі, бо, мовляв, не хочу працювати і нормально заробляти. І не дивом вдалося пожиттєво утриматися в скромній ролі сільської вчительки, а лише завдяки порядності та людяності освітянських посадовців, що носили червоні квитки в нагрудних кишенях, а під ними в серці – відчуття української справедливості. То незабутні Н. В. Бурчак, Б. Г. Луцкевич, В. М. Струк, С. П. Косинський, С. Яблончук, Л. П. Рожило, В. В. Сестак та інші.
9. Що робите, коли нема світла? У нашому Жидичині світла, а відповідно і тепла, в оселях не буває значно довше, ніж у Луцьку (село – не люди!). Тому тікаю до міста на якісь мистецькі імпрези, зокрема, присвячені 80-річчю УПА. А дома, закутавшись у сто лахів, лежу на дивані і гріюся згадуваннями маминих пісень та мудрістю великих у давно вивчених художніх текстах.
10. Які три книжки має прочитати кожен українець? «Кобзар» Тараса Шевченка, «Хмари» Івана Нечуя-Левицького та «О краю мій…» (книга-зібрання творів національної героїні Олени Теліги, документів та інших матеріалів щодо її біографії).
11.Чи любите зиму? Як писав Максим Рильський, «Як не любити зими сніжно-синьої на Україні моїй, саду старого в пухнастому інеї, сніжних веселих завій?». Люблю дуже цю пору за звільнення від городу, за можливість начитуватися до знемоги та самозаглиблюватися, осмислюючи пережите і розмовляючи з Богом.
Записала Олеся БАНАДА.
