«Про волинський Світязь начувана і вже внесла його у свою «Карту бажань», де записую адреси, куди поїду після Перемоги».
Репортаж із передової: «Нормальний хлопець – Василівна»
Про те, скільки любові... на війні
Ліс заміновано,
сосни тепер у заручниках,
Камінь на серці
мохом порослий, щербатий.
Над багаттям нічні голоси:
гострять списи ліси,
Ну а гори готують гармати.
Потім будем любити,
Зараз треба стріляти.
...У буржуйці потріскують дрова. По черзі військові один за одним підходять до неї, щоб зігріти руки. Серед них і ми – працівники «ВІЛІЇ» і журналіст газети «Волинь». Тільки що повернулися з місця «цілодобового грому». Намерзлися. І хоча температура була не нижче «мінус двох», колючий степовий донецький вітер пробирав до кісток...
– Пам’ятаєте, як у перші місяці повномасштабного вторгнення в інтернеті писали, що український воїн непоміченим пробрався на ворожу територію і повернув загубленого дрона? То це мій підлеглий, – усміхається Командир (не маю права розголосити навіть псевдо розвідника). – Але ж чортяка! Не побоявся. Я йому кажу: де загубив квадрика, звідти і діставай! «Та біля школи він там сів, – відповідає, – москалі його ще не помітили, і ніч скоро...». А рано-вранці приносить мені того коптера і каже: «Командире, наш дрон знову у строю». У мене очі аж на лоба полізли! Виявляється, під покровом ночі він пройшов повз кілька російських постів туди і назад... Коли ми потім на карті намалювали його маршрут – офігіли. А шлях цей нам потім ще раз пригодився, аби «найкращих москалів» стало більше... – підморгує.
...Військові ставлять на стіл борщ, який ще парує, хліб, сало і цибулю, запрошують приєднатися. Смакота! Любота!.. Помічаю, що на єдиному м’якому кріслі в приміщенні (звісно, давно бувалому у бувальцях) хлопці присідають на бильця – ліве чи праве, але не на його середину, на якій лежить ковдра. Вловивши мій здивований погляд, один із бійців каже: «Обережно, не сядьте в середину, бо там наші гості». Зазираю: кицька і троє ще сліпих кошенят. «Чомусь прибилася вона до нас на зиму, ще й із приданим, виявилось. Не виганяти ж», – пояснює, ніби виправдовуючись. А в мене від побаченого аж защеміло під серцем. І одразу ж асоціація з іншим котом (Сєнею, на плечах у воїна Палія), якого наші воїни забрали з Донеччини на Харківщину і запевняють, що після Перемоги привезуть на Волинь. При всій суворості цих воїнів-козаків, які ж у них добрі, чуйні серця!
Місяць в розвідці,
як ревізор.
Не позіхає.
Пильнує на південь дороги,
Розклавши карти,
зі млостю думає,
як після перемоги
буде зручно позирати
в цей тепловізор
за таємними коханцями.
...– Волинь, а ми правильно тут повернули? – зізнаюся, спочатку подумав, що запитують мене. Але одразу почув за спиною «Так».
Озираюсь – позаду мене сидить воїн з борідкою і в окулярах. (Перед цим нас одягнули в бронежилети і пересадили з нашого авто у військовий пікап, щоб ми довезли передачу землякам під «самі окопи»).
Знайомимось. Позивний Волинь у Богдана ще з Майдану. Пояснення псевдо просте – родом же із нашого Володимира, того, що донедавна звався Володимиром-Волинським. Богдан, у якого було чимало мрій і одна з них – стати програмістом-асом, не зміг змиритися з рішенням Януковича розвернути Україну від Європи в бік росії – і поїхав на київський Майдан. А після Революції гідності одразу пішов на фронт.
Тепер має найзаповітніше бажання: вигнати ворога з української землі, щоб «ми хоча б на кілька років отримали перепочинок». Бо, переконаний, росія не полишатиме спроб нас знову загарбати.
Тепер має найзаповітніше бажання: вигнати ворога з української землі, щоб «ми хоча б на кілька років отримали перепочинок». Бо, переконаний, росія не полишатиме спроб нас знову загарбати.
Тому в розмові просить «диванних експертів» не заважати воювати, а журналістів не ставити запитань на кшталт «Зеленський чи Залужний?», дякує батькам за патріотичне виховання (тато – військовий пенсіонер, мама – кухарка в дитсадку) і... розцвітає.
–... Зі Світланою ми познайомилися вже на фронті. Це людина, яку я мріяв зустріти, і моя мрія здійснилась, – на обличчі незворушного і серйозного Волині з’являється усмішка. – П’ять місяців тому народилося наше сонечко – Олечка. Мені пощастило потримати її на руках, бо дружина до самих пологів перебувала поблизу передової. Після цього бачу їх лише на фото чи відео з телефону... Нічого, після Перемоги заберу їх і повезу на Світязь і в Карпати.
Схожа мрія, але поїхати на відпочинок у рідний Крим, і в його побратима Шабо. Хоч дружина і син бійця ніби й недалеко, але бачить він їх максимум двічі на тиждень, коли трапляється нагода, і то на якихось хвилин 15. Саме розвіднику Шабо нинішньої осені на день народження працівники «ВІЛІЇ» вручили велосипед, щоб передав подарунок синочку з війни. «Малий, здається, з ним і спав би», – каже воїн, гордо демонструючи фото сина з ровером.
...А довезти заплановану на цей день передачу з рук в руки під «самі окопи» ми так і не змогли. Бо там саме тривав бій. Хоч ми перебували за якихось півтора-два кілометри від нього, канонада звучала потужно. Навіть на глибині трьох метрів, коли спустилися в укриття, бабахкало так, що, здавалося, потрапили в якесь королівство вічного грому. Тому презенти залишили побратимам по сусідству, як стихне – передадуть.
Куди тече ця річка?
Всі річки впадають у
Дніпро.
То Київ на ньому –
це серце?
Б’ється.
Б’є ворогів, рве береги,
Переганяє кров,
Реве.
Не стогне.
Це він так сміється.
...Пройти повз її очі було неможливо (Як скаже знайомий, роздивившись фото: «Які глибокі очі! В них стільки болю й любові одночасно...»). І я не пройшов.
І ми познайомились, обмінялись телефонами, сфотографувались. Тетяна. Старший бойовий медик. Жителька Одещини. Вдова. Воює разом із сином. Він із першого дня вторгнення записався добровольцем, вона – з 3 березня, бо треба було дочекатися, поки 82-річний тато переоформиться на роботі. «Він у мене – знаний хірург, ще 6 років тому оперував. А зараз працює у медичній комісії на ЗСУ...»
Коли їй зателефонував уже з дому, Тетяна похвалилась, що нещодавно отримала найкращий комплімент у житті, адже побратими її назвали: «Нормальний хлопець – Василівна». Більшість із них – ровесники її сина. Каже, дуже свідомі, прекрасно знають, чому вони тут, адже майже всі записалися на фронт добровольцями.
– А Святий Миколай цьогоріч мені приніс в’язані шкарпетки від 84-літньої патріотки з Одещини і ящик мандаринів, – усміхається і продовжує: – На Волині я ніколи не була, але тут стільки ваших хлопців служить. Тому про Світязь начувана і вже внесла його у свою «Карту бажань», де записую адреси, куди поїду після Перемоги... А ваші хлопці-волиняки – зі сталі. Це надзвичайні люди, не підробки, це наше майбутнє, – чую, як голос її у трубці тремтить і переходить на сльози.
Ваші хлопці-волиняки – зі сталі. Це надзвичайні люди, не підробки, це наше майбутнє.
– Тільки не плачте, не треба...
– Це я не плачу. Це приємні сльози. З любові до хороших людей. Смішні, можна сказа...
Перериваю на півслові пані Тетяну і повторюю закінчення вірша Олени Павлової, якого цитував увесь репортаж: «Реве. Не стогне. Це він так сміється».
P.S. З фейсбук-сторінки ТМ «ВІЛІЯ»:
«Хтось рахує дні до кінця шляху. А хтось знає, що життя в дорозі – краще з можливих життів» (Марія Фаріон). Знову вирушили в дорогу, аби довезти необхідні речі нашим захисникам. Ми працюємо, щоб допомагати, допомагаємо, щоб віддячити: за нашу свободу і просто комфортний сон, за спілкування з дітьми, за можливість зустріти новий день.
Від «ВІЛІЇ» дякуємо усім, хто долучився до збору вантажів: Олегу Козелу, ТМ «Дмитрук. Гриль», Івану Зазуляку, «Тростянецьким ковбасам». Особлива подяка – громадянам Польщі, працівникам компанії Сedrob S.A., за передані м’ясні консерви для наших оборонців.
А на малюнках для воїнів – істина устами дитини: «Ще не вмерла Україна! І не вмре ніколи!».
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,
головний редактор газети «Волинь».
Читайте також на volyn.com.ua: «Як на Донеччині мене змусили дізнатися про того, хто брав Луцький замок».
