Інна Сергієва навіть уявити не могла, що їй доведеться у такому поважному віці партизанити.
«Писала на дверях пошти крейдою: «ЗСУ знищили 44 орки. Смерть рашистським окупантам!»
З 84-річною Інною Сергієвою кореспондент «Цензора» познайомився у селі Станіслав на Херсонщині, де опинився завдяки медичному десанту. Поки київська бригада лікарів вела прийом пацієнтів, ця неймовірна жінка – хірургиня з величезним стажем і досвідом, а ще людина з гострим розумом і великим хоробрим серцем – розповіла, як партизанила
– Пані Інно, коли росіяни зайшли у ваше село Станіслав, вони ще вважали, що їх тут будуть зустрічати хлібом-сіллю?
– Ні. Коли вони зайшли, а це було 23 березня, уже було відомо, що йде спротив. І по телевізору бачили, як Херсон бунтував з прапорами на мітингах. Хоча взагалі-то я не дуже надіялася на Херсон – російськомовний. І я була вражена! Так-от, 23 березня дивлюся: собаки ґвалт здійняли. Я визирнула у вікно – 13 карликів ідуть, ледь не волочаться їхні пушки по землі. Ну, тобто автомати. З ними танк, два бронетранспортери. І вони йдуть повільно по боках вулиці, і ця техніка – як траурна процесія. У мене така асоціація була.
«То ви Бандеру шукаєте?» – «Да». – «Так його ще у 1959 році унічтожили».
І потім росіяни з’являються з тими пушками, ходять кругом... А там оця вишка зв’язку, вони її стерегли… Я, звичайно, бесідувала з ними: хто ви, що, звідкіля? Мнуться так… Я кажу: «Чего вы сюда пришли?» – «А мы тут ищем бандеровцев». – «І як, багато знайшли?» – «Ну, много»… – «То ви Бандеру шукаєте?» – «Да». – «Так його ще у 1959 році унічтожили».
– Які невігласи...
– Вони не соображають! І коли я починаю бесіду, то не так, що, от ви, гади, прийшли, такі-сякі. Ні, я так: як діла, скільки років, звідкіля батьки, чим займався? Вони тають начебто… Я з ними бесідую, і враження таке, що ти говориш з пустим місцем. Пустим, розумієте? Я питаю: «Чого ви це робите? Це ж усе несправедливо!». А їм все одно. Їм дали гроші…
Потім вони почали мародерство. У мене внучка в Одесі живе, і багато наших туди виїжджало на машинах. То на блокпостах брали по 350 доларів з людини.
– Ви ж розмовами не обмежилися, так?
– Так. У мене була крейда. А у нас двері пошти пофарбовані в чорний колір. І я там, наприклад, пишу: «ЗСУ знищили 44 орки. Смерть рашистським окупантам!». Щось таке. Раз написала – дивлюся, стерли. Другий раз написала. І вони засікли мене. Той, що ними тут керував (машини вони покрали, літали на них – мабуть, швидкість була більше 100 км), він мені каже: «Ти там не особо виступай, бо доведеться щось з тобою робити».
– А ви?
– А я йому кажу (вибачте, зараз буде не дуже гарна лексика): «Якого х*ра ти приперся сюди в Україну? Що тобі тут треба?». Він там щось белькотів у відповідь, не знаю. Мені ж 84 роки. Вони бачили, може, що стара... А як могли б розібратися – це вже я не знаю…
Окупація – це немов тобі перекрили повітря і ти не можеш дихати. Не те що там жратва якась.
А дихати не можеш...
Я ж кожного дня з ними бесідувала. От, наприклад, був у нас так званий референдум. Приперлися і до нашого двору. Прийшли з урнами дві дами опредєльонного повєденія – і з ними орк з автоматом. І тут я думаю: десь же ж там сидить виборча комісія! Піду, подивлюся на це позорище. Прийшла. Ніякої комісії. Приходять люди, зовсім мало їх було. Я знаю, що практично одиниці там були «за». Хоча були – росіяни, які давно тут живуть…
– А окупанти у вас в селі сильно пиячили?
– Сильно. Та людина, яка гоне, каже: «Я їм безплатно той самогон давав, хай спиваються…». А потом кореспондент був…
– Російський?
– Російський, з «Первого канала». Каже: «Я з вами хочу познакомиться. Мене звати Ваня». – «А я пані Інна, – кажу йому. – У вас нічого не получиться. Оцей ваш бісноватий фюрер не знає, що робить!». Він якось напружився. Я почала далі говорити: ви ж нічого не можете зробити. У вас ніякого голосу там немає. Вам сказали, погнали, як стадо. У нас, кажу, чуть що – на Майдан, усі верещать, всі свої права качають. Ви Україну ніколи не підімнете! Короче, поговорили, і він мені каже: «В крайнем случае я поеду в свой Архангельск». Тобто щось дійшло, може. А так сунули їм на росії ті гроші – і вони пішли вбивать.
Знаєте, я контактую з нашими хлопцями, які у Станіслав зайшли. Це зовсім інші люди! За ментальністю, за розмовами, ставленням до тебе. Зовсім інші!
– Вам хоч росіяни не тикали?
– Тикали. Я кажу: тобі скільки років? Мені – 84. Преться в хату, не постукає, не спитає, чи можна. З нашими хлопцями – все по-іншому. А ці орки – продажні тварі... Нічого в них нема святого! Їх всіх треба знищити. Я кажу, що оця війна – з волі Господа Бога. Друга світова війна – це треба було знищити фашистів. А ця війна для того, щоби знищити рф.
Розумієте, Євгене, окупація – це немов тобі перекрили повітря і ти не можеш дихати. Не те що там жратва якась. А дихати не можеш... Ти не маєш тої свободи, якої ти раніше не помічав. А вона була. Ви розумієте? А вона була.
Мене питають на базарі: ти рада, що наші прийшли? Я кажу: я не просто рада, я щаслива, що наші повернулись!
Євген КУЗЬМЕНКО, censor.net.
